У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Сім років тому після снайперського поранення зупинилося серце 20-річного госпітальєра.
Історія Миколи Волкова нагадує, що сучасна російсько-українська війна розпочалася у 2014 році. Хлопцеві з Маріуполя тоді було лише п’ятнадцять. У червні 2018-го, дев’ятнадцятирічним, він пройшов навчання в центрі «Госпітальєрів», а вже 1 липня поїхав на свою першу ротацію.
Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі Донецької області. Закінчив 9 класів місцевої школи № 4, потім — Маріупольський електромеханічний технікум за спеціальністю «електрик».
Як багато хлопців, Микола займався спортом. На аматорському рівні опанував прийоми кікбоксингу.
16-річним прийшов у цивільний корпус «Азов», брав участь у патріотичних акціях, проходив вишколи.
Належав до руху ультрас футбольного клубу «Маріуполь». Упродовж чемпіонату 2017/2018 провів «золотий сезон»: відвідав усі матчі команди. Це стало своєрідним досягненням для 18-річного вболівальника.
Микола захоплювався подорожами. Встиг побувати в багатьох містах України. Часто мандрував автостопом.
Він хотів служити у Збройних Силах України, але був непридатним для військової служби через перенесену раніше важку черепно-мозкову травму. Тож вирішив допомагати пораненим українським воїнам у лавах добровольців.
Після інтенсивної підготовки на початку літа 2018 року в навчальному центрі медичного батальйону «Госпітальєри» Української добровольчої армії поїхав на свою першу ротацію в селище Піски Ясинуватського району Донецької області у складі медичної групи «Аsap — Піски». Тоді Микола врятував життя кільком бійцям: евакуював їх з лінії фронту та вчасно надав медичну допомогу.
Вже з осені Миколу, який отримав позивний «Смурфік», прикріпили до 8-го окремого батальйону «Аратта», який виконував завдання в районі Маріуполя.
У квітні 2019 року парамедик супроводжував бойову групу поблизу села Водяне Волноваського району на Донеччині. На жаль, 10 квітня російський снайпер поцілив Миколі в голову.
Хлопця у критичному стані швидко евакуювали в Дніпро, в обласну клінічну лікарню імені Мечнікова. Кілька діб лікарі боролися за його життя, він перебував у комі. Госпітальєри чергували поруч, тримали свого побратима за руку, чекали бодай найменшого руху. Однак 15 квітня 2019 року Микола Волков пішов в інші світи.
«Він був усміхнений, трохи бешкетний, дуже щирий. У дев’ятнадцять для багатьох у батальйоні залишався дитиною. Попри проблеми зі здоров’ям, які не дозволяли стати бійцем, Микола просився на передову, щоб у разі потреби надати допомогу», — згадує Яна Зінкевич.
І додає: «…Згадайте Миколу Волкова, нашого „Смурфіка“ — усміхненого, впертого, світлого хлопця, який дуже хотів бути корисним і був поряд там, де це було потрібно найбільше».
Прощання з 20-річним парамедиком відбулося 17 квітня 2019 року на Алеї Слави Старокримського кладовища в Маріуполі.
Доброволець нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Державну нагороду вручили в липні 2020 року сестрі загиблого Наталії Дубініній.
Слава і подяка добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото з сайту ukraine-memorial.org
За матеріалами порталу «Український меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
