Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
У березні 2022-го під Павлівкою він ішов уздовж передової з порожнім тубусом від «Стінгера» на плечі. Позаду, в полях Донеччини, догорав російський Мі-24.
Йому був лише 21. Він щойно збив свій перший гвинтокрил — і ще не знав, що цей постріл стане початком зовсім іншої дороги: від добровольця на передовій до головного сержанта бригади.
Сьогодні Дмитру Довгенку на позивний «Гуцул» — 25. Тепер він відповідає вже не за одну позицію, а за тисячі людей, які на них стоять.
Ми розмовляємо там, де військових зазвичай не уявляють, — у затишному сержантському клубі майже впритул до фронту.
-
- Фото: Кирило Самойленка
Сержантський клуб «Сталевої»
Тут пахне свіжомеленою кавою. Але це не місце для відпочинку. Сержантський клуб 32-ї бригади — простір, де вибудовується довіра і тримається сержантська вертикаль підрозділу.
— Якби це називалося «офіс», сюди б не хотіли приходити, — усміхається «Гуцул». — Клуб — це місце, де сержант може видихнути, порадитися і зрозуміти, що він не один.
У Збройних Силах таких просторів — одиниці. Саме тут збирається рада сержантів: обговорюють підвищення, планують навчання, розбирають складні ситуації на позиціях.
Дмитро прибув у «Сталеву» вісім місяців тому і почав не з паперів — з ідеї.
— Я хочу, щоб звання сержанта було не просто рядком у військовому квитку. Сержант — це наставник, батько, друг і брат водночас. Це людина, для якої обов’язок — спочатку в серці, а вже потім у посадовій інструкції.
Саме для цього і створили сержантський клуб — місце, де сержанти говорять відверто, приймають рішення і тримають той рівень відповідальності, на якому фактично стоїть підрозділ.
Точка відліку: від локомотива до «Стінгера»
До великої війни життя Дмитра мало чіткий ритм — такий самий розмірений, як стукіт коліс електровозів у рідних Карпатах. Він працював помічником машиніста. Гори, спокій, стабільна робота і зарплата, яка нарешті почала зростати.
У 21 рік здавалося, що світ лише відкривається: можна відкладати гроші, будувати плани й просто жити.
24 лютого в Карпатах не було вибухів. Була тиша. Його розбудив дзвінок друга зі Львова: «Дімон, сирена. Почалося». Дмитро лише відмахнувся: «Та перестань, я сплю. Не розказуй мені байки».
— Яка війна? XXI століття на дворі. Я тільки почав нормально заробляти, думати про майбутнє, мріяти…
Реальність наздогнала за годину, коли до кімнати зайшли батьки.
«Вигризти» своє право на фронт
На залізниці Дмитро мав бронь. Як працівник стратегічного об’єкта він міг залишатися вдома і продовжувати працювати. Але в перші дні великої війни він пішов до ТЦК та СП.
Там на 21-річного хлопця подивилися з подивом.
«Йди додому, дитино. У тебе броня, тобі лише двадцять один, куди ти зібрався?»
Він вийшов, постояв біля входу 20 хвилин, розвернувся і зайшов знову: «Запускайте процес. Я хочу служити. Те, що у вас немає бажання мене брати — не моя проблема. У мене є бажання захищати свій дім».
Вже ввечері він вирушив до 68-ї окремої єгерської бригади. А за місяць служби залізничник із Карпат збив свій перший російський гвинтокрил під Павлівкою.
— Ми щойно «вгризлися» в землю. І тут — гул. Російські «вертушки» йшли низько. У мене в руках — «Стінгер». Навівся, чекаю сигналу захоплення цілі. У вухах тільки писк системи, а в голові — мандраж, який пробиває до кісток. Постріл.
За кілька секунд російський ударний Мі-24 спалахнув у небі й пішов униз.
Станом на сьогодні Сили оборони України знищили вже понад три сотні російських вертольотів. Один із них — на рахунку 21-річного добровольця.
— Мандраж, адреналін і пустий тубус у руках. Я йшов уздовж передової, а хлопці з позицій визирали з-під клейонок своїх укриттів і шепотіли: «Оце він збив, дивіться — це він». Тоді я зробив свій вклад. Це було на віки.
Подвиг приніс Дмитру не лише повагу, а й позачергове звання молодшого сержанта: «Я хотів відповідальності».
Ця впертість і бойовий гарт стали основою, на якій він згодом почав будувати сучасний сержантський корпус уже в «Сталевій» бригаді.
-
- Фото: Кирило Самойленко
Шукати «іскру»: як у бригаді знаходять майбутніх фахівців
Коли до 32-ї бригади прибуває поповнення з навчальних центрів, перша людина, яку бачать новобранці, — «Гуцул».
Для багатьох він спершу стає несподіванкою: надто молодий для такої посади. Тому у головного сержанта є свій спосіб швидко зняти дистанцію — годинна розмова без формальностей.
— Я хвилин двадцять розповідаю про себе: звідки я, яка в мене сім’я, де воював, як збив той вертоліт. Це важливо, щоб люди розуміли, з ким говорять. Щоб не думали, що я десь із «бугра» впав і мені просто причепили цей шеврон. Я такий самий, як вони.
Після цього починається друга частина — знайомство з людьми. «Гуцул» розпитує про освіту, цивільну роботу, досвід і інтереси. Його мета — помітити ту саму «іскру» в очах.
Так у бригаді з’являються фахівці для сучасної технологічної війни.
— Я роблю короткий аналіз кожного: чим займалися останній рік, ким себе бачите. Якщо бачу потенціал — роблю для себе відмітку. Оцей може працювати з наземними роботизованими комплексами, цей — літати на дронах. Потім передаю інформацію головним сержантам батальйонів: попрацюй із ним, я бачу в ньому силу. Ми шукаємо таланти навіть там, де людина сама в собі їх ще не бачить.
Саме на цьому, каже він, і тримається сержантський корпус. Бо сержант у підрозділі — це не лише про дисципліну, а й про відповідальність за людей.
Результат такої роботи видно і в бойових зведеннях. 32-га «Сталева» бригада вже понад рік тримає оборону на Покровському напрямку і входить до підрозділів, які регулярно демонструють високу результативність у боях.
«Ми знищуємо батальйон ворога на місяць, не жаліючи. Бо вони прийшли до нас додому. Але щоб цей результат був, мій боєць має знати: він не один, його сержант — це його опора».
Сержант у душі: чому не офіцер?
На питання, чи не думав він стати офіцером, Дмитро відповідає без паузи: «Ні».
У нього своє розуміння ролей у війську.
— Офіцер — це мозок, голова. А сержант — це все тіло, весь рушій. Сержант приходить до людей і каже: «Так, встали, побігли, зарядочка». Він бачить, хто шкутильгає, хто сьогодні нормально не поїв, а у кого вдома дружина вагітна.
Для «Гуцула» сержант — це передусім людина поруч із бійцем. Той, хто знає про підлеглих значно більше, ніж записано в особовій справі.
— Мені інколи шкода жінок моїх сержантів, бо хлопці реально живуть цією роботою. Переживають за кожного: як зайшов на позицію, як вийшов, чи не порвав берці, чому куртка розстібнута. Якщо сержант справді працює з людьми, боєць перестає думати про те, що його колись лякало у військовій службі. Він починає вчитися і стає воїном. Бо знає: поруч є сержант, який його не «кине».
«У душі мені вже 40»: про ціну вибору і тишу, якої чекають
Дмитро іноді жартує: за паспортом йому 25, але в душі — вже за сорок. Війна швидко змінює відчуття часу.
— Вік — це не кількість років, а стан душі. Інколи думаю: от би просто сісти в крісло-качалку біля каміна, щоб поруч дружина, майбутня дитина… І просто тиша.
Дмитро вже одружений, і невдовзі в їхній родині чекають на поповнення. Через службу він інколи зникає зі зв’язку на день чи два — телефон мовчить, абонент недоступний.
— Потім отримую прочуханки від рідних, — усміхається він. — Інколи думав: може, поставити повідомлення на таймер, щоб автоматично відправлялися. Мовляв, я живий, усе добре. А потім зупинив себе: а якщо зі мною щось станеться, а ці «привіти» будуть приходити й приходити? Ні, краще вже писати самому. По-справжньому.
Каже, колись йому доведеться відповісти на дуже просте питання.
— Коли онук запитає: «Діду, що ти робив на війні?» — мені буде що сказати. Я відповім: «Буквально за місяць служби я вже російські вертольоти клав». Я не сидів удома і не прикривався довідками. Кожен, хто сьогодні взяв зброю, уже зробив свій внесок у нашу спільну справу.
Ми тиснемо руки.
Переді мною — 25-річний головний сержант бригади. Ще кілька років тому він водив багатотонні електровози серед карпатських гір. Сьогодні допомагає тримати оборону країни.
Бережіть себе, Дмитре. І нехай камін та крісло-качалка обов’язково будуть.
