Ексклюзивно у день Служби безпеки України АрміяInform після спілкування з представником Обʼєднаного центру координації пошуку та звільнення полонених, незаконно позбавлених…
В університеті на військовій кафедрі він зрозумів, що хоче пов'язати свою медичну кар'єру з військом.
А з початком російсько-української війни у 2014 році ще студентом став на захист Батьківщини. На службі в Збройних Силах України Михайло Денисюк із 2016 року, у 2020-му здобув спеціальність ортопеда, працював лікарем-травматологом в одному з військових госпіталів ЗСУ.
Нині військовий ортопед-травматолог, капітан медичної служби Михайло Денисюк — ад’юнкт кафедри військової хірургії Української військово-медичної академії. Днями він завітав до АрміяInform.
— Розкажіть про свій шлях у медицину, зокрема, у військову.
— Ще в шкільному віці я вирішив, що моє — це саме хірургія. Це професія достатньо складна і серйозна, яка вимагатиме і розумових, і мануальних здібностей, і не дозволить стати банальним торговцем на базарі. І з тих часів я туди потягнувся.
Шлях у військову медицину розпочався ще в університеті, коли почалася окупація Криму. Знайшлося в моєму Тернопільському медичному університеті кілька добровольців, які вирішили приєднатися будь-яким шляхом до тогочасних сил оборони. Тоді були добровольчі батальйони і під час канікул я приєднався до одного з них.
Після повернення до університету із зони бойових дій цивільне життя не приваблювало. Тому єдиний шлях, який бачився, — це йти далі у військову медицину, бо життя серед цивільного оточення, яке взагалі не розуміло що відбувається, — не подобалося і тригерило на тлі пережитого травматичного досвіду. І я пішов далі — військово-медична академія, мобільний госпіталь, військово-медичний клінічний центр, і ось вже зараз я знову опинився в Києві.
— Чим можна зацікавити цивільних лікарів йти служити нині, в умовах широкомасштабного вторгнення?
— Лікарі у війську повинні мати вищу зарплату, ніж у цивільному житті. В них має бути можливість забезпечити свою сімʼю, бо якщо вони підуть служити, то будуть відірвані від сім’ї.
— А як на передовій роблять операції?
— На передовій операції не роблять. Лише у випадках Сил спеціальних операцій і різних розвідувальних підрозділів. Це випадки нестандартні, таємні і такі, про які десь говорити можуть через рік або через два після того, як сам цей випадок відбувся. Можливо, про якісь розкажуть вже після завершення війни. А зазвичай оперативні втручання виконують на спеціально обладнаних точках. Тут усе залежить від можливостей місцевості. Це або переобладнані під ці потреби цивільні лікарні, або переобладнані промислові обʼєкти, або збудовані з нуля споруди. Деякі з них можуть бути спеціально захищеними, оскільки наш ворог — не гуманний і не дотримується будь-яких конвенцій. Оперативні втручання виконують згідно з протоколами damage control, у яких є опис того, що виконується в умовах найближчих до лінії бойового зіткнення.
Це перші точки, де можна надавати саме хірургічну допомогу: якісь маленькі ранки зашити, помити рану, замотати; є кровотеча — зупинити кровотечу; є якась проблема в животі — відкрити, вирішити проблему і закрити для того, щоб вже десь у спокійнішій обстановці це все доробити під ключ.
Це не означає, що це навмисно робиться по скороченій програмі. Скажу, наприклад, як травматолог: в таких умовах не виконуються глобальні реконструктивні втручання. Тут основне, щоб перелом був зафіксований, щоб він не рухався під час транспортування пораненого кудись у спокійніше місце.
Радянські і російські фільми, які крутили на нашому телебаченні, створили ілюзію, ніби тиловики — це люди, які нічого не роблять. Загалом, медики — це тилова спеціальність. Немає нічого більш безглуздого, ніж якийсь хірург з автоматом на полі бою. Бо те, до чого він готувався, взагалі не може бути на передовій у прямому значенні цього слова. Бо немає «медичного фронту», а є медичний тил. Це так само, як «культурний» чи «економічний фронт». Насправді це культурний, економічний тил. Тил має працювати на те, щоб добре працював фронт. От і все. Медицина потрібна для того, щоб той, хто на фронті, міг бути впевненим, що якщо з ним щось станеться, то є люди, які можуть йому допомогти.
— Опишіть свій бойовий шлях, де довелося працювати, в яких містах?
— Маріуполь, Волноваха, Покровськ. Маріуполь — це служба в умовах мобільного госпіталя, де є штат, де різні спеціалісти можуть розбити роботу на менші частини, де спокійніше і легше. Волноваха — це те, де хірург сам, анестезіолог сам, медсестра і терапевт — на підмозі. Коли ви відірвані від свого підрозділу і повинні справитися з ситуацією тими силами і засобами, які є, а головне — знаннями і вміннями, і дотягнути до того моменту, коли підʼїде ще якась пара рук. Покровськ — це вже за часів повномасштабного вторгнення. Це зовсім інші обсяги роботи, ніж за часів ООС. Це коли цілу ніч телефонують: спускайся — тут приїхало пʼять, спускайся — тут приїхало чотири, а крізь сон чуєш: спускайся — приїхало десять. Це коли навіть уві сні доводиться щось робити — настільки сильне завантаження роботою, що робота навіть сниться. Важливо, щоб було достатньо особового складу для того, щоб були перезмінки, був відпочинок. Коли прокидаєшся від того, що тебе кличуть, і намагаєшся зрозуміти, де реальність, а де сон — це вже точно не добре…
-
- Фото з архіву Михайла Денисюка
-
- Фото з архіву Михайла Денисюка
— Наскільки забезпечені лікарі обладнанням на стабілізаційних пунктах?
— Всюди по-різному. Тим більше тримати із собою багато обладнання — це тільки накликати на себе якийсь удар. Бо чим більше обладнання, тим тяжче його заховати. Головне, щоб була база. Це рентген-апарат для виконання первинної діагностики: де що знаходиться з металу, де що зламано. УЗД-апарат для пошуку і моніторингу кровотечі. Анестезіологічне обладнання і операційний стіл, а все решта — це розхідні матеріали — апарати зовнішньої фіксації, шовний матеріал. Все залежить від того, на який потік. На більшому потоці вони швидше закінчуються, і буде відчуття, що тут всього не вистачає. На слабшому потоці буде відчуття, що ми вхопили бога за бороду і в нас все є. Все це може змінитися навіть за одну ніч…
Ще із обладнання, яке працює у травматології, — це дрилі. Зазвичай використовуються промислові шуруповерти. Їх також варто вписувати до розхідників через те, що в тих умовах, в яких вони живуть, вони живуть недовго. Вони значно дешевші за ортопедичні дрилі і їх не так шкода. Але слабке місце в них — пелюстки на патроні, якими зажимають — вони стесуються. І дуже часто доводиться вигадувати, як то закріпити, щоб воно міцніше тримало… Бо в умовах, в яких там працюють, немає спеціалізованого магазину, щоб поміняти патрон. Це створює деякий дискомфорт. Але промислові дрилі для роботи, яка там виконується, найкраще підходять. Ясна річ, є ортопедичний дриль. Він значно дорожчий, як порівняти зі шуруповертом, якісніший. Ортопедичні — це вже для інтрамедулярного остеосинтезу десь в умовах тилових госпітальних баз.
— Чи змінився характер поранень з 2022 року?
— Значно рідше стали зустрічатися кульові поранення. Проблема сьогодні — турнікетні синдроми, бо не завжди є можливість вчасно евакуювати поранених. Не завжди в тих поранених є можливість собі зробити конверсію турнікета, але єдиний шлях вберегти кінцівку — це конверсія на тиснучу пов’язку, або ж опустити турнікет ближче до місця ушкодження. Часто мої пацієнти або в стані медикаментозного сну, або в комі, тому не завжди є можливість поспілкуватися з ними. У деяких випадках, коли пацієнта виводили з коми, я мав нагоду запитати, і зазвичай мова була про те, що не було можливості краще накласти турнікет. Я з одним із поранених спілкувався, каже: «Ще ж інший осколок у живіт прилетів, я не міг навіть поворухнутися, воно так боліло. Де дві руки дотягувались, там і наклав. І там, на тому рівні, втратив кінцівку». Тобто різні ситуації бувають.
— Які з операцій вам найбільше запам’ятались? Є такі випадки?
— Вони зазвичай запамʼятовувалися кількістю. Їх було багато… В емоційному аспекті мені найбільше запам’яталися часи, коли Харків був у напівоточенні, і єдиний шлях евакуації був до міста Дніпра, де я в той час проходив службу. І саме ці поранені, коли потяг з Харкова виходив уже під покровом ночі, тобто вже після заходу сонця (добре, що на сході України сонце сідає раніше), доїжджали до нас ближче до десятої вечора. І виходить, що о десятій тільки починалась робота з ними. Спочатку відбувалося сортування: заходили у вагон і казали — хто може йти — вийдіть. Виходили перші. Хто може йти на милицях — встали, вийшли. Виходили наступні. Тоді всіх, хто не можуть йти, виносили. А в госпіталі той, хто зустрічав, помічав, що першими привозять найлегших — тих, хто вийшли першими. І здавалося, що вони чим далі йдуть, тим тяжчі. І в якийсь момент емоції переповнювали — коли ж ми їх всіх зробимо? Вони чим далі, тим тяжчі… виявляється, що ті ще не були найтяжчими…
— Що вас особисто підтримує в ці складні часи?
— Час від часу переписуюсь з пацієнтами, яких ставив на ноги, збирав докупи. Комусь доводилося робити, як я кажу, «корекцію довжини кінцівки» (це коли кінцівку вже неможливо врятувати, або ж вона вже десь випарувалася на полях Донбасу чи Запоріжжя, і доводилося із того, що залишилося, зробити щось путнє), то запитую, чи з ними все добре, чи добре працює результат моєї роботи. Це допомагає і мені, і їм.
Якщо з пацієнтами щось недобре, значить, у мене борг, треба щось допрацювати. Думаю про те, як того пацієнта забрати до себе, щоб виправити те, що можу, за своєю спеціальністю.
— Чому важливо навчатися у військово-медичній академії?
— Військових лікарів кількісно значно менше, ніж цивільних. Кількість важлива для того, щоб хтось у будь-який момент міг допомогти під час виконання складних оперативних втручань, які можуть займати багато часу. Інколи часу взагалі немає, і тому важливі навики, які здобуті під час власне хірургічної практики. І чим більше навиків здобуто під час навчання, тим більше шансів справитися з певною проблемою, до того моменту, як підскочить підмога.
До прикладу, в часи пізньої ООС у нас були лікарсько-сестринські бригади розкидані на відстані від мобільних госпіталів. Поранені різної тяжкості потрапляли туди. Там був один хірург, медсестра і анестезіолог — не було когось ще з хірургів. І цей один хірург завжди мусив приймати всі рішення. А для підмоги, яка їхала з мобільного госпіталя, потрібен був час. І вже до їхнього приїзду перші дії обовʼязково потрібно було виконати. Усі ці дії — це саме навики, знання, що здобуваються під час навчання у військово-медичній академії.
— Які події для вас будуть означати завершення цієї війни?
— Зникнення російської федерації взагалі, як держави. Тобто повернення її до кордонів 1125 року. Щоб народи, які населяють оцю 1/6 суші, отримали незалежність і кожен з них будував свою державу, а не думав про те, як зробити умови гіршими, ніж у них, у сусідній державі. А в професійному аспекті ще років 10-15 після завершення основних бойових дій військові лікарі не залишаться без роботи. Україна зараз — найзабрудненіше місце на планеті щодо вибухових боєприпасів. І поки буде відбуватися розмінування, як цивільним лікарям, так і військовим доведеться працювати з жертвами детонацій нерозірваних «подарунків» війни…
