Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Покровський напрямок сьогодні — це замерзлий чорнозем, посічені посадки та небо, що гуде від дронів навіть у хуртовину.
Саме звідти — з «горнила» зимових боїв — щойно вийшли бійці групи швидкого реагування (ГШР).
Ми зустрічаємося з ними неподалік від лінії бойового зіткнення. Тут хлопці нарешті можуть скинути важку броню, прийняти гарячий душ, попрати зашкарублий від мокрої землі одяг і просто відіспатися після виходу.
— «Зара, я вибачаюсь… секунду…» — один із бійців на мить збивається, перемикаючись із мови коротких команд на звичайну бесіду.
Перед нами — Комар і Паштет. Воїни 3-ї бригади оперативного призначення «Спартан». Вони — «пожежники фронту». Їх залучають на ділянках, де потрібне негайне підсилення.
-
- Боєць ГШР «Паштет»/ Фото: Кирило Самойленко
-
- Боєць ГШР «Комар»/ Фото: Кирило Самойленко
Дистанція витривалості: як працює ГШР під Покровськом
Група швидкого реагування — це не про планові ротації «за графіком». Це про короткий сигнал, збір за хвилини й вихід туди, де вже точиться бій.
«Буває, ми перебуваємо на позиції від доби до семи. А буває і тридцять — все залежить від завдання», — пояснюють хлопці.
Покровський напрямок диктує свої жорсткі правила. Головне з них — забути про комфортне пересування на техніці. Броня привертає занадто багато уваги «пташок», тому основний спосіб дістатися цілі — піший марш.
«Марш — стільки, скільки треба. Дистанція щоразу інша», — розповідає Комар.
Взимку цей шлях стає справжнім випробуванням на витривалість. Під ногами — або мерзла груда, або слизька каша, а зверху — «вороже небо». Розвідувальні «крила», FPV, «Мавіки» — вони всюди. Щоб не стати легкою мішенню, група змушена вичікувати годинами, маневрувати та обирати найскладніші шляхи.
Тут вони виконують різні завдання: десь треба вибити ворога з позиції, десь — зайти і витягнути своїх, десь — пройти першими й провести інших. Усе, що вимагає швидкого рішення і жорсткої роботи, лягає на них.
-
- Фото: Кирило Самойленко
-
- Фото: Кирило Самойленко
-
- Фото: Кирило Самойленко
«Ми, як пожежники: де горить, туди ми і летимо. Там, де треба швидко — виходимо ми. Штурм, зачистка — це наше», — додає Паштет.
Незважаючи на щоденні «накати» окупантів, бійці зберігають спокій. На питання про обстановку на напрямку вони відповідають по-військовому лаконічно: «Обстановка? Все добре. Як завжди — стріляємо під*рню, і все».
Операція «Новорічні подарунки»: сім днів облоги
Один із найрезультативніших виходів групи стався напередодні Нового року. Він розтягнувся на сім діб і вимагав витривалості на межі можливого. Завдання — деблокувати побратимів, яких ворог затис на укріпленій позиції. Зв’язок із хлопцями зник, і часу на розкачку не було.
«Нас було четверо: Санча, Дим, я і Комар. Завдання — визволити хлопців, бо під*ри їх затисли. Ми їх розблокували, але ворог не відступив, а закріпився на сусідньому укріпленні», — згадує Паштет.
Те, що почалося як операція з деблокування, перетворилося на тривалу облогу. Три дні бійці «Спартана» викурювали росіян. Окупанти засіли міцно, розраховуючи на допомогу своїх. Але допомога прийшла «по-російськи» — по їхньому ж рубежу відпрацювали власні артилерія та міномети.
«Три дні ми їх звідти викурювали. На четвертий вони „зламалися“ і вийшли, бо тротил робить чудеса, — згадує Комар. — Ми закидували їм „подарунки“, поки вони не зрозуміли: або вихід із піднятими руками, або смерть у цьому ж укріпленні».
З тієї позиції вийшло четверо. Тих, хто вирішив чинити опір до кінця і продовжував стріляти, довелося ліквідувати на місці в ближньому бою. Але на цьому «улов» групи не закінчився. Шлях назад із чотирма полоненими крізь посадку був не менш небезпечним.
-
- Фото: Кирило Самойленко
«Дорогою ми продовжували зачищати точки, перевіряти позиції. Натрапили ще на двох. Ті теж спочатку не горіли бажанням здаватися, але ми їм популярно пояснили: життя дорожче», — додають хлопці.
Результат того виходу — шість полонених окупантів. Серед них — повний «вінегрет»: від кадрових розвідників до 18-річних строковиків.
«Було здивування: 18 років, чувак! Кажу: „Ти розумієш, що прийшов мене вбивати?“. А він: „Ні-ні, мені обіцяли інше“. Мізки їм промивають капітально. Коли здаються — вони милі, лагідні. А як подивишся телефони — там вони набагато „цікавіше“ про нашу країну розповідають», — ділиться Паштет.
Попри лють, яку викликають ці знахідки в телефонах, бійці ГШР тримають себе в руках. У них є чіткий наказ і розуміння: кожен такий «екземпляр» — це шанс повернути додому свого побратима. Полонених нагодували, дали води й передали далі. На цьому робота «пожежників» закінчилася — вони виконали свою частину справи й пішли на коротку ротацію.
Саме за такі виходи Комара та Паштета нещодавно відзначили почесними нагрудними відзнаками командувача НГУ.
«Н*хуй шастати»: дистанція витягнутої руки
Такі затяжні операції — це лише частина роботи. Часто все вирішується не днями, а секундами. Коли дистанція між тобою і ворогом скорочується до кількох метрів, часу на роздуми не залишається.
«Це був ранок, я міняв хлопця на посту, — розповідає Комар. — Раптом ворог вийшов прямо на мене. Відстань — витягнутої руки. Він з автоматом, я з автоматом. Розмови в нас не вийшло — я зреагував швидше. Як то кажуть, н*хуй шастати».
-
- Фото: Кирило Самойленко
-
- Фото: Кирило Самойленко
У Паштета схожа історія сталася під час звичайного виходу за водою. Це був приклад того, як ворог намагається хитрити навіть за крок до смерті.
«Натрапив на нього (окупанта — ред.) на позиції. Почалася стрілянина, я влучив першим. Він закричав, що здається. Я почав зближатися, давав команди віддати зброю, але він до останнього тримав автомат при собі. В останній момент, коли я вже був близько, він щось „зашурхався“, почав робити різкі рухи зі зброєю. Моє життя і життя групи дорожче, ніж ризик від такої „здачі“, тому я миттєво спрацював на ураження», — згадує боєць.
Від цивільного життя — до своєї «другої родини»
До війни їхні життя були різними. Паштет працював у цивільних сферах і змінював напрями. Каже, що саме у «Спартані» вперше відчув: він на своєму місці.
«Захищати свою групу і себе, знищувати ворога — ось мої реалії. Найголовніше для мене — що я в ГШР. У мене сильна, мотивована група. Ми — справжня сім’я, де кожен відповідає за життя іншого», — говорить він.
-
- Фото: Кирило Самойленко
-
- Фото: Кирило Самойленко
-
- Фото: Кирило Самойленко
Комар до широкомасштабного вторгнення працював майстром із ремонту взуття. На запитання, чи важко було змінити ремесло на штурми, відповідає просто: «Зовсім ні. Усього навчають, і навчають якісно. Головне — мотивація».
Головна порада від хлопців для тих, хто тільки готується до служби: страх — це природно, але паніка — це вирок.
«Страх можна побороти, а от паніку — ні. Коли людина панікує, вона підставляє і себе, і всю групу. А коли ти заходиш у „коробочку“ зі своїми хлопцями, страх відступає. Ти просто усвідомлюєш, що ви — одне ціле, і треба йти до кінця».
