Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Іноді почуття народжуються там, де панують команди й нормативи. Там, де замість квітів — стройові шикування, а замість побачень — бойові виїзди.
Про історію подружжя військових розповіли на сторінках 77-ї та 82-ї бригад Десантно-штурмових військ ЗС України.
Марʼяна прийшла на базову загальновійськову підготовку добровільно. Спокійна, зосереджена, трохи вперта — вона вже тоді знала, що хоче тримати небо. Денис приїхав туди як представник 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади — командир взводу, який служить із перших днів повномасштабного вторгнення.
Він побачив її в строю. Вона — почула його голос під час шикування.
Кажуть, кохання з першого погляду існує лише в кіно. Марʼяна усміхається: «Неправда».
Усе почалося з кількох зайвих секунд погляду й розмов після занять. Серед команд і напруження з’явилося щось тепле й несподіване. Коли Марʼяна захворіла, Денис після служби приїжджав до неї, приносив фрукти, вітаміни, якось — маленьку шоколадку і жартома зауважив: «Командиру зенітників потрібен стратегічний запас енергії».
Тоді відбулася їхня перша довга розмова — вже не про службу. Про дітей, минуле, страхи. У кожного з них — по двоє дітей і власний життєвий досвід. Рішення одружитися прийшло без пафосу — як внутрішня впевненість: якщо не зараз, то коли?
Служба не робить стосунки легшими. Денис вирушає на бойові завдання. Марʼяна щоразу проводжає його з тривогою, яку неможливо повністю заглушити. Вона не приховує: їй страшно. Але вона навчилася жити з цим страхом — займає руки роботою, вишиває, тренується. «Головне — не дозволити тривозі зламати тебе», — каже вона.
Денис іноді ревнує — по-людськи. Каже, що сильна жінка у формі — це водночас гордість і відповідальність.
Сьогодні Марʼяна служить у 77 окремій аеромобільній бригаді у складі 7 корпусу швидкого реагування Десантно-штурмових військ. Денис — у 82-й бригаді 8 корпусу ДШВ. Різні підрозділи — одна родина.
14 лютого для них — це не квіти й не ресторан. Це кілька хвилин зв’язку між завданнями, екран телефону і просте «Бережи себе», у якому — весь світ.
Після Перемоги вони мріють повернутися до Кривого Рогу — жити поруч, ростити дітей під мирним небом і сперечатися через дрібниці без перерваного зв’язку.
Поки вони тримають оборону, їх тримає любов. І, можливо, саме це — найміцніша опора для воїна: знати, що тебе чекають і що хтось так само тримає за тебе небо.
