Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Мріяв служити у спецпідрозділі «КОРД» і прагнув робити якнайбільше для перемоги
Микола народився 9 березня 1995 року в селі Велика Медведівка на Хмельниччині. Там закінчив місцеву школу, де його запам’ятали доброзичливим, чуйним, щирим та ввічливим хлопцем. У шкільні роки захоплювався спортом та туризмом. Далі продовжив навчання у Нетішинському ліцеї, здобув професію зварювальника.
У 2015-2016 роках проходив службу в ЗСУ, а потім долучився до лав Національної поліції.
Працював патрульним у Шепетівці. Виклики були різні. Одного разу Микола разом зі своїм напарником отримали повідомлення про спробу самогубства. Коли приїхали за вказаною адресою, побачили чоловіка, який намагався стрибнути в криницю. Патрульним вдалося його врятувати.
Свого часу чоловік увійшов до трійки найсильніших на змаганнях із професійного багатоборства серед інспекторів груп швидкого реагування поліції «Кращий за професією».
В одному з інтерв’ю патрульний розповідав, що коли розпочалася повномасштабна війна, він разом із колегами намагався якомога більше спілкуватися з людьми, які перебували в стані паніки та розгубленості. Згадував, що тоді йому хотілося робити більше для перемоги, тож долучився до зведеного загону Національної поліції «Захід».
Упродовж восьми місяців виконував завдання у зоні ведення бойових дій. За той період йому найбільше запам’яталося звільнення селища Волохів Яр на Харківщині.
«Тоді вперше пережив масовані авіанальоти окупантів. Дві доби поспіль вони бомбили з повітря. Я на власні очі побачив, наскільки ворог жорстокий і нещадний. Йому байдуже на людей і цивільну інфраструктуру. Це варвари, які нищать усе на своєму шляху», — ділився Микола.
Після ротації чоловік повернувся в поліцію, а у 2025 році приєднався до лав спецпідрозділу «КОРД», як і мріяв.
«За бійцем закріпився позивний „Шустрий“ — він завжди швидко і якісно виконував поставлені завдання. На Миколу можна було покластися в найскладніших ситуаціях», — поінформували в поліції.
Вранці 6 січня 2026 року Микола ще привітав маму з Водохрещем та переказав вітанням рідним. Це була їхня остання розмова, невдовзі після неї він загинув внаслідок атаки російського дрона в Костянтинівці на Донеччині.
«Коля був моїм учнем. Був! Як важко це вимовити і осягнути. Він не з відмінників. Він із тих, хто найбільше запам’ятовується. Щирий, веселий, товариський. Ми товаришували й після закінчення Миколою школи. Рідко, але трапляється, коли учні стають наставниками своїм вчителям. Коля вчив мене на спільних заняттях в спортивному залі. „Василівна, трохи не так! От, як!“, — промовляв, показуючи, як виконувати чергову вправу з гантелями, щоб я спину собі не зірвала. Як же болить…», — поділилася спогадами вчителька географії Наталія Швець.
Товариш воїна Сергій Гусаров зазначив, що Микола своїм вихованням, відповідальністю, братерською відданістю, повагою до рідних та сімʼї був прикладом для всіх:
«Ти назавжди залишишся зі мною в серці. У день, коли я народився, тебе не стало. Цей день відтепер — не лише про життя, а й про ціну, яку за нього заплатили такі, як ти. Співчуваю всім, хто його знав, любив і поважав. Надіюсь, ще побачимось в іншому житті».
30-річного Миколу Кузьомка поховали в його рідному селі. У поліцейського залишилась батьки, брат, сестра та дружина.
Фото Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
