Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Олеся, відома під позивним «Кола», — операційна медсестра механізованого батальйону. Нині вона працює на стабілізаційному пункті на Новопавлівському напрямку та ділиться власним досвідом роботи в умовах повномасштабної війни.
Історію бойової медикині оприлюднили на сторінці Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.
До 2023 року Олеся мешкала в Мирнограді на Донеччині, де працювала операційною медсестрою в ЛОР-відділенні. Коли ситуація в місті стала загрозливою, вона переїхала до Києва та стала на облік у ТЦК як медична працівниця. Там дізналася, що її професійні навички можуть бути критично важливими на фронті.
Робота на межі часу
«Кола» свідомо обрала службу на стабілізаційному пункті — саме там, на її думку, її досвід в операційній найкраще послужить порятунку життів.
«Перші півтора місяця в мене були „квадратні очі“. Такої кількості тяжких травм одночасно я ніколи не бачила. У цивільній операційній ти заздалегідь знайомишся з пацієнтом. Тут — уперше бачиш його в максимально екстремальних умовах», — згадує вона.
За словами Олесі, війна докорінно змінила її, навчивши емоційної стриманості — необхідної для виживання та ефективної роботи.
«На „стабіку“ ти маєш відключити емоції. Не можна пропускати усе через себе — це прямий шлях до виснаження. Я постійно собі повторюю: це робота. Просто робота».
Втрати, що залишаються назавжди
Попри професійну витримку, зізнається Олеся, є моменти, коли тримати дистанцію неможливо. Однією з найболючіших для неї стала загибель друга — стронгмена, чемпіона України та світу Саші Білоконя.
«Це було раптово й приголомшливо. Ми бачилися опівдні — поговорили, посміялися… А вже о шостій вечора прийшли й сказали, що він — „двохсотий“. Найважчим було виконувати свої обов’язки: фіксувати смерть близької людини. Це було надзвичайно боляче».
На запитання, що дає їй сили продовжувати працювати, Олеся відповідає без роздумів: особиста втрата та жертовність побратимів.
«Ворог забрав у мене все: дім, стабільність, звичне життя. Це особиста рана, що не дає опустити руки. Але найбільший стимул — хлопці. Коли бачиш, яку ціну вони платять, ти просто не маєш морального права зупинитися».
