Підписання нових мотиваційних контрактів дає можливість отримати чіткі терміни служби з подальшою гарантованою відстрочкою від мобілізації. Процедура переходу на новий контракт спрощена…
The New Yorker розповів історії українок із СІЗО-1 у Ростові-на-Дону: військовослужбовиць ЗСУ обміняли, а цивільні лишаються в полоні — дехто понад сім років.
Лілія Прутян
Прутян служила медикинею в батальйоні “Айдар”, який згодом увійшов до складу ЗСУ. Її взяли в полон біля села Петрівське — там вона зазнала контузії й частково втратила слух, а в момент захоплення її зґвалтував російський військовий. Спочатку до неї підійшли троє. “Ти маєш зрозуміти, — сказав один із них. — Ми вже три місяці в полі”. Прутян, ридаючи, відповіла: “Будь ласка, нехай це буде лише один із вас”. Пізніше вона сказала: “Можна сказати, вони пішли мені назустріч”.
Понад рік вона провела в жахливих умовах у слідчому ізоляторі Донецька, а потім — у СІЗО-1 у Ростові, де умови були дещо кращими, хоч і настільки ж виснажливими психологічно.
У вересні 2024 року, після майже року в ростовській камері, Прутян разом з іншими військовослужбовицями батальйонів “Айдар” та “Азов” несподівано відібрали для обміну. Вночі, почувши команду “з речами на вихід”, жінки залишили камеру, а їхні сусідки, які не мали статусу військовополонених і тому не підпадали під обмін, залишилися чекати далі.
Сьогодні Прутян повернулася до лав “Айдару”, але через пережиту травму більше не служить безпосередньо на передовій. Вона каже, що намагається не згадувати про полон — це надто боляче, і їй досі сняться сни, у яких вона знову опиняється в неволі. Попри це вона погодилася розповісти свою історію, аби привернути увагу до жінок, які досі залишаються в російському полоні.
Ірина Навальна
Навальній 26 років, вона родом із Маріуполя. Після початку повномасштабного вторгнення вона виїхала з міста разом із матір’ю, але влітку 2022-го повернулася, щоб забрати бабусю. У день від’їзду, за версією російського слідства, вона нібито заклала вибухівку в будівлі, де проходив псевдореферендум щодо анексії. Невдовзі російські пропагандистські канали показали її “зізнання”. За словами самої Навальної, під час допиту її били та катували електрошокером; викрадачі погрожували завдати шкоди її матері й бабусі, якщо вона не співпрацюватиме. “Зрештою, — розповіла вона, — я погодилася обмовити себе, щоб урятувати своє життя та життя близьких”.
Навальну тримали спершу в підвальній камері в Донецьку, а згодом перевели до СІЗО-1 у Ростові. Співкамерниці описують її як обдаровану, чутливу дівчину з непростим характером — татуюваннями на руках, виголеною головою. Попри юний вік і жорсткі умови ув’язнення вона підтримувала інших жінок у камері й сама знаходила в них опору.
У жовтні 2024 року суд визнав Навальну винною, хоча й за менш тяжким звинуваченням, ніж вимагало обвинувачення, і засудив до восьми років позбавлення волі — замість запитуваних 15. Адвокат назвав це “маленькою перемогою”. Наразі Навальна відбуває покарання в таборі поблизу кордону росії з Казахстаном.
Валентина Заярна
66-річна вчителька англійської мови з Амвросіївки на Донеччині. Через два місяці після початку війни їй зателефонував давній знайомий на псевдо Діма — насправді підполковник ЗСУ Денис Сторожук, який переховувався після оборони “Азовсталі”. Заярна проїхала через кілька російських блокпостів, щоб забрати його з Маріуполя, і майже рік доглядала за ним у себе вдома, не знаючи правди про його військове минуле.
Коли Сторожук попросив її забрати для нього пакунок у Донецьку — у ньому був підроблений паспорт, — саме там її затримали співробітники ФСБ. Під час слідства їй погрожували розправою над сином, і зрештою вона підписала зізнання, після чого намагалася накласти на себе руки. Слідство звинуватило її в пособництві тероризму.
Суд над Заярною завершився у грудні 2025 року: прокурори вимагали 20 років, вона отримала 12. Попри те, що саме через Сторожука вона опинилася за ґратами, вона й далі називає його названим сином і пише, що для неї найголовніше — що “її хлопчики живі й вільні”. Іронія долі в тому, що самого Сторожука обміняли ще восени 2024-го — у тому ж обміні, що й Прутян.
Наталія Власова
Власову затримали ще у 2019 році на блокпосту під Донецьком за підробленими документами — вона виконувала доручення СБУ перевірити, чи не зрадив агент спецслужб. Проросійська сторона звинуватила її у підготовці замаху на високопоставленого офіцера силовиків “ДНР”. Спершу її тримали в “Ізоляції” — колишньому заводі, перетвореному на секретну катівню, де за задокументованими свідченнями регулярно катують ув’язнених.
За її словами, там її роздягали, обмотували скотчем, били струмом і приводили до тями нашатирем, аби продовжити тортури. Вона розповідала в суді, що особисто причетний до катувань був Володимир Євдокимов, якого вважають фактичним керівником “Ізоляції”, — саме його їй згодом інкримінували замах на вбивство. Він особисто підпилював жінці зуби металевим напилком, викручував соски та намагався запхати пляшку у піхву. Коли катування стали нестерпними, вона попросила інсценувати втечу й застрелити її — та їй відмовили, бо Євдокимов сказав, що вона повинна страждати.
У суді Власова відмовилася від попередніх зізнань, заявивши, що їх отримали під тортурами, і суддя навіть дозволив внести її свідчення про катування до протоколу — жест, який присутні розцінили як щось нетипове для такого процесу. Попри це, її засудили до 18 років.
Власова відбуває покарання вже понад сім років — одна з найдовше утримуваних цивільних українок у російському полоні. Її донька Юля, яка живе з батьком у Києві, дізналася про катування матері з судових репортажів і запитала лише одне: що таке соски.
Дівчинка брала участь в акції на Майдані Незалежності в Києві, щоб привернути увагу до українських жінок, ув’язнених у росії. Вона принесла плакат, який нагадував про один із її останніх спогадів про Власову: “Мамо, пам’ятаєш, ти обіцяла мені кошеня?”
Цьогоріч Власову перевели до колонії в Кемеровській області, у Сибіру.
СІЗО-1 у Ростові — лише одна точка в цілій мережі слідчих ізоляторів і таборів по всій Росії, яку журналіст New Yorker називає “новим ГУЛАГом, що тягнеться від кордону з Україною до зони вічної мерзлоти за Полярним колом”.
З юридичного погляду сама ідея цивільного ув’язненого під час війни є суперечністю. Женевські конвенції забороняють свавільне затримання цивільних. “Такої категорії взагалі не повинно існувати”, — сказав Богдан Охріменко, керівник секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Офіційна позиція України щодо цивільних, яких утримує росія, чітка: “Їх не повинні обмінювати, їх мають негайно звільнити та повернути додому”.
“Для України це незаконно утримувані особи, — сказав Андрій Юсов, заступник керівника Координаційного штабу. — Але російські чиновники не можуть визнати існування такої категорії. Інакше вони публічно визнають власний воєнний злочин”.
