Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
Олег Дащенко мав унікальний як для України фах — селекціонера рису.
Чоловік був неймовірним патріотом, тому на початку АТО став у армійський стрій 17-го мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади, воював кілька років. Також тривалий час служив молодшим інспектором 1 категорії відділу охорони Херсонського СІЗО і в інших установах ДКВС.
А в серпні 2022-го — знову мобілізувався в той же батальйон, де набув бойового досвіду. Брав участь у захисті рідної області. Загинув під час виконання бойового завдання 8 жовтня того ж року в селищі Давидів Брід на Бериславщині. Йому було лише 40 років. Лише у грудні 2023-го молодшого сержанта Дащенка з почестями поховали.
Втеча з окупації: шлях крізь 32 ворожі блокпости, спалені авто і трупи вбитих українців
Наш герой — родом зі Скадовська. У школі полюбляв точні науки — це згодилося, коли воював навідником у період АТО, а згодом і у велику війну.
— Він добивався мене довго — кілька років. Вирощував кохання дбайливо, немов примхливий український рис. Ми одружилися, в Олешках мали будинок і бізнес, — оповідає дружина Дащенка Тетяна Вікторівна, яка нині живе в Одесі з двома синами — 14-літнім Олексієм і 4-річним Іллею.
Пані Тетяна, крім того, що медик, є досвідченим кінологом. До окупації родина зареєструвала розплідник на 32 собаки — хаскі, джек-рассел-тер’єр, чихуахуа, самоїдська собака, біглі. Щеплення, догляд, вітаміни, кращі корми, дотримання стандартів родоводу. Турбот виникало безмір. Це — справа життя подружжя, що понад 10 років мотивувало розвиватися. Жінка каже, що Олег дуже допомагав: одна не впоралася б. Вольєри з металу зварив сам, постійно стежив за газоном, вигул псів — теж за ним. Ці виплекані щоденною працею здобутки так не хотілося віддавати на поталу окупанту…
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олег Вікторович був саме в СІЗО, на іншому березі Дніпра. 23 лютого пішов на добове чергування й не встиг змінитися, як росіяни перли колонами. У нього вдома в Олешках лежали нагороди з АТО/ООС, грамоти і армійський однострій…
— Олег подзвонив і наказав: «Таню, скидай усе в септик!». Поволі згадував, що й де лежить, я те все брала, руки тряслися, але виконувала. У голові пульсувало: «Не дай Боже обшук, нам буде непереливки! А діти ж удома, Господи!..» Персонал з установи не випускали, змушували йти на співпрацю з окупаційною адміністрацією. Психологічно тиснули, зібрали в одну кімнату і без упину полоскали мозки пропагандою. Так ми опинилися по різні береги Дніпра. На п’ятий день тієї епопеї він зміг утекти, знаючи лазівки. Неподалік Дніпровського базару жив його друг. Олег зняв у нього кімнату. Коли все вдалося, подзвонив: «Я вже в Дмитра!» — згадує Тетяна Дащенко.
Дащенки ретельно планували виїзд на підконтрольний Україні терен, бо атовці були у списках рашистів. Якось Тетянин батько перевіз її через Дніпро в Херсон. Там вони з Олегом чекали тиждень на перевізника…
— Поки їхали, зупиняли на 32 блокпостах росіяни. Нас урятував менший син Ілля, якому йшов другий рік. Була спека, малий так вередував, що міг викликати жалість навіть в окупантів. Перевіряли побіжно, і за добу вже були в Дніпрі. Дорогою бачили жахіття: всюди розстріляні автівки, трупи убитих людей. У Дніпрі за заощадження, які вдалося вивезти, придбали будинок, — сподівалися, що вивеземо розплідник. Даремно: справа життя і тварини лишилися в окупації, — щемливо згадує цю сумну історію співрозмовниця.
Пішов у крамницю, а насправді збирався на війну
— Двічі проводжала на війну Олега. Щораз не відпускала, але він був упертим і хитрим… 2015 рік, чергую в лікарні «швидкої». Він телефонує: «Я вже у військкоматі, йду воювати!». Спеціально обрав цей день, щоб не зупинила його! Не розмовляли місяць: я була обурена і засмучена. Тоді в нас уже був 4-літній син Олексій, який постійно запитував, де тато. Чоловік надсилав малому смаколики, всілякі «фронтові дарунки» — він дуже їх чекав! Якось був у відпустці і вже збирався вертатися на фронт, як син поклав йому в рюкзак дитяче піаніно: щоб тато зіграв на Донбасі для нього. І Олег виконав прохання, записав відео, ще й наспівував щось. Син часто переглядав ролик з татом і дитячим піаніно, — розповідає дружина Дащенка.
Щойно перебрався в Дніпро, як Олегу Вікторовичу командир 1-ї мінометної батареї 17-го мотопіхотного батальйону штаб-сержант Бандурченко «Кипарис» запропонував узятися за знайому справу. Всі пам’ятали точні і безпомилкові розрахунки «Гуцула» — саме такий позивний він мав з АТО. Поки після втечі з окупації готували документи в ТЦК та СП, Олег сидів на кухні й вручну обчислював «на папірці» необхідні для побратимів на передовій дані.
— Схитрував Олег і вдруге, на великій війні. Сказав, що йде у крамницю. Насправді ж сидів у військкоматі із сумкою і документами… «Я тобі все залишив — банківську картку також!» — був один з його «залізних» аргументів, — перебирає в пам’яті спогади пані Тетяна.
Був кращим обчислювачем Сухопутних військ 2017 року
— Хлопці «Кипариса» у 2017-му на Урзуфському полігоні вибороли першість за звання кращої мінометної батареї Сухопутних військ, а «Гуцул» на додачу заробив відзнаку «Кращий обчислювач Сухопутних військ». На фронті теж мали успіхи: навчилися влучно стріляти, копати, маскуватися, будувати потужні позиції. Дащенко майстерно працював як з електронними засобами обчислення стрільби, так і механічними. Якось на Донеччині почали відмовляти наші гаджети, що тоді були менш досконалі. Олег годинами займався балістичними обчисленнями вручну для «Молотів», — розповідає про побратима Роман Лях «Радист».
Олег Дащенко багато займався спортом за змоги. Мав чудову фізичну кондицію. Деколи за вечір, з перервами на різну необхідну діяльність, на брусах-турніках міг дві години займатися. Тренувався і на пульті керування вогнем, словом, намагався повсякчас бути в бойовому тонусі.
— Почалася повномасштабка. Олег вернувся до «Кипариса», а я став десантником — мрія юності. Тепер у пам’ять про неї — титанові імпланти в шиї… Із Дащенком обмінювалися досвідом, приладами, лайфгаками. Командир батареї працював більше як адміністратор, бо «Гуцул» вирішення низки питань брав на себе, — завершує спогади Роман Лях.
Жіноча інтуїція та небайдужість перемогла чиюсь недбалість
— Востаннє ми спілкувалися 7 жовтня 2022-го о 23:00. Батарея стояла в Давидовому Броді. Наступного ранку підірвали Керченський міст, я кинулася набирати Олега, аби обговорити радісну новину. Він не відповів. Телефоную Бандурченку — теж мовчить. Звертаюся до медика батареї Юлії. Вона і каже: «Не можу це говорити, краще напишу». І у віконці повідомлень приходить перепост від побратима, де він радиться, як мені розповісти, що «Гуцула» і ще 10 бійців накрило ракетою у бліндажі й у них немає шансів… Їх викопували 12 днів, бо рухнули бетонні перекриття, а кран не могли залучити через тривалі обстріли. Я теж хотіла туди поїхати відкопувати. Усе сподівалася, що є щілинка, і Олег завдяки їй дихає, — згадує найжахливіший період життя пані Тетяна.
Поступово витягали останки воїнів. Тетяні син «Кипариса» сказав, що знайшли батька. Згодом сповістили, що відкопали і її Олега. Було важко це чути, бо зруйнувалися останні надії. Згодом приходить фото з моргу Дніпра — на нозі людини бирка з прізвищем «Дащенко»…
— Але я чітко зрозуміла: то не він! На світлині поміж зубами виднілася велика щілина, якої Олег зроду не мав. Пізніше довідалися: це Євген Турянський. Я знайшла його дружину Вікторію у фейсбуку. Вона впізнала свого Женю, забрала й поховала коханого, дякувала за уважність. А я чекала результати ДНК-дослідження фрагментів під підписом «Невідомий». Якраз у річницю зникнення Олега слідчий повідомив: результати експертизи підтверджують належність тих частин тіла моєму чоловіку. Те, що змогли знайти, ми і ховали… — завершує розповідь про Героя його дружина.
Геннадій Карпюк
