Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Олег Дащенко мав унікальний як для України фах — селекціонера рису.
Чоловік був неймовірним патріотом, тому на початку АТО став у армійський стрій 17-го мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади, воював кілька років. Також тривалий час служив молодшим інспектором 1 категорії відділу охорони Херсонського СІЗО і в інших установах ДКВС.
А в серпні 2022-го — знову мобілізувався в той же батальйон, де набув бойового досвіду. Брав участь у захисті рідної області. Загинув під час виконання бойового завдання 8 жовтня того ж року в селищі Давидів Брід на Бериславщині. Йому було лише 40 років. Лише у грудні 2023-го молодшого сержанта Дащенка з почестями поховали.
Втеча з окупації: шлях крізь 32 ворожі блокпости, спалені авто і трупи вбитих українців
Наш герой — родом зі Скадовська. У школі полюбляв точні науки — це згодилося, коли воював навідником у період АТО, а згодом і у велику війну.
— Він добивався мене довго — кілька років. Вирощував кохання дбайливо, немов примхливий український рис. Ми одружилися, в Олешках мали будинок і бізнес, — оповідає дружина Дащенка Тетяна Вікторівна, яка нині живе в Одесі з двома синами — 14-літнім Олексієм і 4-річним Іллею.
Пані Тетяна, крім того, що медик, є досвідченим кінологом. До окупації родина зареєструвала розплідник на 32 собаки — хаскі, джек-рассел-тер’єр, чихуахуа, самоїдська собака, біглі. Щеплення, догляд, вітаміни, кращі корми, дотримання стандартів родоводу. Турбот виникало безмір. Це — справа життя подружжя, що понад 10 років мотивувало розвиватися. Жінка каже, що Олег дуже допомагав: одна не впоралася б. Вольєри з металу зварив сам, постійно стежив за газоном, вигул псів — теж за ним. Ці виплекані щоденною працею здобутки так не хотілося віддавати на поталу окупанту…
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олег Вікторович був саме в СІЗО, на іншому березі Дніпра. 23 лютого пішов на добове чергування й не встиг змінитися, як росіяни перли колонами. У нього вдома в Олешках лежали нагороди з АТО/ООС, грамоти і армійський однострій…
— Олег подзвонив і наказав: «Таню, скидай усе в септик!». Поволі згадував, що й де лежить, я те все брала, руки тряслися, але виконувала. У голові пульсувало: «Не дай Боже обшук, нам буде непереливки! А діти ж удома, Господи!..» Персонал з установи не випускали, змушували йти на співпрацю з окупаційною адміністрацією. Психологічно тиснули, зібрали в одну кімнату і без упину полоскали мозки пропагандою. Так ми опинилися по різні береги Дніпра. На п’ятий день тієї епопеї він зміг утекти, знаючи лазівки. Неподалік Дніпровського базару жив його друг. Олег зняв у нього кімнату. Коли все вдалося, подзвонив: «Я вже в Дмитра!» — згадує Тетяна Дащенко.
Дащенки ретельно планували виїзд на підконтрольний Україні терен, бо атовці були у списках рашистів. Якось Тетянин батько перевіз її через Дніпро в Херсон. Там вони з Олегом чекали тиждень на перевізника…
— Поки їхали, зупиняли на 32 блокпостах росіяни. Нас урятував менший син Ілля, якому йшов другий рік. Була спека, малий так вередував, що міг викликати жалість навіть в окупантів. Перевіряли побіжно, і за добу вже були в Дніпрі. Дорогою бачили жахіття: всюди розстріляні автівки, трупи убитих людей. У Дніпрі за заощадження, які вдалося вивезти, придбали будинок, — сподівалися, що вивеземо розплідник. Даремно: справа життя і тварини лишилися в окупації, — щемливо згадує цю сумну історію співрозмовниця.
Пішов у крамницю, а насправді збирався на війну
— Двічі проводжала на війну Олега. Щораз не відпускала, але він був упертим і хитрим… 2015 рік, чергую в лікарні «швидкої». Він телефонує: «Я вже у військкоматі, йду воювати!». Спеціально обрав цей день, щоб не зупинила його! Не розмовляли місяць: я була обурена і засмучена. Тоді в нас уже був 4-літній син Олексій, який постійно запитував, де тато. Чоловік надсилав малому смаколики, всілякі «фронтові дарунки» — він дуже їх чекав! Якось був у відпустці і вже збирався вертатися на фронт, як син поклав йому в рюкзак дитяче піаніно: щоб тато зіграв на Донбасі для нього. І Олег виконав прохання, записав відео, ще й наспівував щось. Син часто переглядав ролик з татом і дитячим піаніно, — розповідає дружина Дащенка.
Щойно перебрався в Дніпро, як Олегу Вікторовичу командир 1-ї мінометної батареї 17-го мотопіхотного батальйону штаб-сержант Бандурченко «Кипарис» запропонував узятися за знайому справу. Всі пам’ятали точні і безпомилкові розрахунки «Гуцула» — саме такий позивний він мав з АТО. Поки після втечі з окупації готували документи в ТЦК та СП, Олег сидів на кухні й вручну обчислював «на папірці» необхідні для побратимів на передовій дані.
— Схитрував Олег і вдруге, на великій війні. Сказав, що йде у крамницю. Насправді ж сидів у військкоматі із сумкою і документами… «Я тобі все залишив — банківську картку також!» — був один з його «залізних» аргументів, — перебирає в пам’яті спогади пані Тетяна.
Був кращим обчислювачем Сухопутних військ 2017 року
— Хлопці «Кипариса» у 2017-му на Урзуфському полігоні вибороли першість за звання кращої мінометної батареї Сухопутних військ, а «Гуцул» на додачу заробив відзнаку «Кращий обчислювач Сухопутних військ». На фронті теж мали успіхи: навчилися влучно стріляти, копати, маскуватися, будувати потужні позиції. Дащенко майстерно працював як з електронними засобами обчислення стрільби, так і механічними. Якось на Донеччині почали відмовляти наші гаджети, що тоді були менш досконалі. Олег годинами займався балістичними обчисленнями вручну для «Молотів», — розповідає про побратима Роман Лях «Радист».
Олег Дащенко багато займався спортом за змоги. Мав чудову фізичну кондицію. Деколи за вечір, з перервами на різну необхідну діяльність, на брусах-турніках міг дві години займатися. Тренувався і на пульті керування вогнем, словом, намагався повсякчас бути в бойовому тонусі.
— Почалася повномасштабка. Олег вернувся до «Кипариса», а я став десантником — мрія юності. Тепер у пам’ять про неї — титанові імпланти в шиї… Із Дащенком обмінювалися досвідом, приладами, лайфгаками. Командир батареї працював більше як адміністратор, бо «Гуцул» вирішення низки питань брав на себе, — завершує спогади Роман Лях.
Жіноча інтуїція та небайдужість перемогла чиюсь недбалість
— Востаннє ми спілкувалися 7 жовтня 2022-го о 23:00. Батарея стояла в Давидовому Броді. Наступного ранку підірвали Керченський міст, я кинулася набирати Олега, аби обговорити радісну новину. Він не відповів. Телефоную Бандурченку — теж мовчить. Звертаюся до медика батареї Юлії. Вона і каже: «Не можу це говорити, краще напишу». І у віконці повідомлень приходить перепост від побратима, де він радиться, як мені розповісти, що «Гуцула» і ще 10 бійців накрило ракетою у бліндажі й у них немає шансів… Їх викопували 12 днів, бо рухнули бетонні перекриття, а кран не могли залучити через тривалі обстріли. Я теж хотіла туди поїхати відкопувати. Усе сподівалася, що є щілинка, і Олег завдяки їй дихає, — згадує найжахливіший період життя пані Тетяна.
Поступово витягали останки воїнів. Тетяні син «Кипариса» сказав, що знайшли батька. Згодом сповістили, що відкопали і її Олега. Було важко це чути, бо зруйнувалися останні надії. Згодом приходить фото з моргу Дніпра — на нозі людини бирка з прізвищем «Дащенко»…
— Але я чітко зрозуміла: то не він! На світлині поміж зубами виднілася велика щілина, якої Олег зроду не мав. Пізніше довідалися: це Євген Турянський. Я знайшла його дружину Вікторію у фейсбуку. Вона впізнала свого Женю, забрала й поховала коханого, дякувала за уважність. А я чекала результати ДНК-дослідження фрагментів під підписом «Невідомий». Якраз у річницю зникнення Олега слідчий повідомив: результати експертизи підтверджують належність тих частин тіла моєму чоловіку. Те, що змогли знайти, ми і ховали… — завершує розповідь про Героя його дружина.
Геннадій Карпюк
