«При всіх важких подіях в минулому я вміла розрізняти між добрими і поганими людьми, була свідома, що є добрі і погані люди в кожному народі. А тепер я почала…
Ненависть до окупантів та бажання донести світові правду про боротьбу українців проти чужоземних загарбників — такими були головні мотиви та рушії Ірини Савицької-Козак.
«При всіх важких подіях в минулому я вміла розрізняти між добрими і поганими людьми, була свідома, що є добрі і погані люди в кожному народі. А тепер я почала ненавидіти цілий нарід, бо представники цього народу, яких я зустрічала, всі були жорстокі.
Ту ненависть я перенесла потім на росіян, бо все трагічне і жорстоке, що приходилося переживати за другої большевицької окупації, було пов’язане з мовою і зарозумілістю того народу. До сьогодні чую крики при мордуванню людей: „Украины не было, нет и быть не может“», — згадувала вона згодом про те, як на зміну ненависті до одного завойовника прийшла відраза та ворожість до другого.
«Наше завдання було — не пропасти і донести світові правду, що тут діється в Україні. Я це пам’ятала завжди, як заповіт. Це була найважливіша мета», — наголошувала вона про свою мету та місію.
До 100-річчя від дня народження знаної борчині за незалежність України у ХХ столітті Ірини Савицької-Козак (1925‒2015) АрміяInform розповідає про головні етапи її життєвого шляху.
«Розумна, проворна, вона швидко вибивалась на відповідальні пости»
Ірина Савицька-Козак народилася 30 жовтня 1925 року у Львові в сім’ї інтелігентів. Її батько Йосиф, колишній старшина Української Галицької Армії, був лікарем, а мати Євдокія — вчителькою.
Здобувши початкову освіту, 1939 року Ірина вступила до престижної Львівської академічної гімназії. Вже тоді вона долучилася до молодіжного скаутського руху «Пласт» і того ж року стала членкинею Юнацтва Організації Українських Націоналістів.
«В ту воєнну пору школа була догідним тереном для розбудови підпільної мережі серед молоді. Провідницею моєю стала Ірина Савицька, під псевдом „Бистра“. Веселої вдачі, розумна, проворна, вона швидко вибивалась на відповідальні пости. Ірина та її подруга Галя Заячківська належали до найактивніших юначок у Львові», — писала у книзі спогадів «Тисяча доріг» Марія Савчин.
Перша радянська окупація Заходу України у 1939–1941 роках та подальший нацистський терор зміцнили її прагнення боротьби. Вже у 14 років юна гімназистка брала участь у підпільних акціях націоналістів, які не мирилися ні з радянським, ні з наступним німецьким пануванням.
Тисяча доріг УПА: унікальні жіночі спогади про українське підпілля зберегла Марія Савчин
Завдяки своєму гострому розуму, веселій вдачі та спритності Ірина швидко висувалася на відповідальні ролі в підпіллі. Зокрема, вона стала вишкільницею (інструкторкою) в крайовому осередку Юнацтва ОУН і належала до найактивніших юначок у Львові.
У підпільному Українському Червоному Хресті
Від 1943 року, з розгортанням Української Повстанської Армії, починає також активну діяльність підпільний Український Червоний Хрест (УЧХ), який налагодив санітарні пункти по селах, створював невеликі шпиталі в лісах і допомагав організовувати медичну службу при бойових відділах УПА.
Через сітку УЧХ вирішували багато завдань — забезпечення ліками, лікування поранених, запобігання епідеміям. Ірина Савицька активно залучилась до діяльності Червоного Хреста і невдовзі обійняла в ньому одну з провідних позицій.
Такмед, зв’язок і розвідка «Жіночої Січі»: місце жінкам у строю виборола Марія Химинець
З початку 1944 року, коли радянський фронт наблизився до Галичини, Ірина Савицька перейшла у збройне підпілля ОУН, де долучилася до розбудови жіночих кадрів визвольного руху.
У травні-липні 1944 року Савицька стала організаторкою і коменданткою жіночої школи кадрів у Карпатах, де відбувався вишкіл молодих підпільниць. Однією з головних ділянок її роботи була медична та гуманітарна допомога повстанцям.
«Я почала співпрацювати з Катрусею в 1943 році, тоді, коли почали організовувати підпільний УЧХ. … Як виглядала праця УЧХ? Керував, як я вже сказала, Крайовий провід, який очолювала Катруся. Відбувалися час до часу його засідання, на якому обговорювали всі справи, зв’язані з організацією, а рівночасно справи, що належали до сітки жіночої організації, бо треба було також проводити те, що в нас було дуже важливе — певний політичний вишкіл жінок, бо це грало потім важливу ролю для організації УЧХ», — згадувала Ірина Савицька згодом.
Тоді підпільний Український Червоний Хрест налагоджував діяльність під егідою ОУН. Очолила його Катерина (Катруся) Зарицька. Ірина Савицька стала заступницею референтки УЧХ крайового проводу ОУН на Західно-Українських землях (ЗУЗ) у 1944–1945 роках.
Фактично Ірина Савицька була правою рукою Катрі Зарицької та відігравала провідну роль у мережі підпільного Червоного Хреста. За спогадами самої Савицької, на нарадах жіночої мережі ОУН обговорювали все — від організації допомоги пораненим і труднощів на місцях до політичного вишколу жінок.
Надійна та безстрашна зв’язкова Романа Шухевича
Одночасно з роботою в Українському Червоному Хресті «Бистра» виконувала відповідальні доручення в межах діяльності ОУН та УПА. За активність, відданість та конспіративні здібності її призначили особистою зв’язковою головного командира УПА Романа Шухевича.
Ірина Савицька згадувала, що познайомилася з Романом Шухевичем у 1943 році. У межах своїх обов’язків вона часто зустрічалася з командиром, передавала накази та інформацію між ним і підпіллям.
«Взагалі Чупринка („Тарас Чупринка“ — псевдо Романа Шухевича. — Ред.) був дуже чуйний на внутрішні непорядки і надужиття. Його тезою було, що ґасло „ціль освячує засоби“ наскрізь фальшиве, і що велику, як ми казали святу боротьбу, треба вести чистими руками…». І керівництво визвольного руху робило все, «щоб виелімінувати негуманні вчинки»«, — згадувала Ірина «Бистра» Савицька про Романа Шухевича, якого цінувала і поважала значно більше за Степана Бандеру, до якого ставилася дуже критично.
Бойові побратими відзначали Ірину Савицьку як одну з небагатьох жінок, що перебували в найближчому оточенні провідників повстанського руху, діючи поруч і на одному рівні з легендарними командирами і провідниками.
«Бистра» виконувала найризикованіші доручення, передаючи важливу інформацію та доставляючи документи, зброю, медичні матеріали побратимам та посестрам. Безстрашність та відповідальність принесли їй твердий авторитет серед повстанців.
«Сучасні Сили оборони України воюють під гаслами УПА» — офіцер «Хартії» й історик Володимир Бірчак
За особливі заслуги в підпіллі 25 квітня 1945 року згідно з наказом Головного військового штабу УПА Ірину Савицьку було нагороджено Бронзовим хрестом заслуги УПА. Цю почесну відзнаку «Бистра» отримала за надзвичайно важких умов підпільної боротьби, що підкреслює її вагомий внесок у визвольний рух.
Донесла звістку з окупованої України у вільний світ
Восени 1946 року доля Ірини Савицької склалася інакше, ніж у більшості її соратників. Роман Шухевич, усвідомлюючи необхідність налагодження зв’язків із західним світом, особисто доручив «Бистрій» пробиватися на Захід як спецкур’єру з організаційною поштою — звітами підпілля, листами від командування і повідомленнями до українських політичних структур за кордоном.
«На одній зі зустрічей, коли він доручав мені йти на Захід, Чупринка витягнув мапу, знайшов на ній Львів і Мюнхен і сказав: „Як ви там дійдете, не знаю, але не маєте права йти організаційними зв’язками, бо там включилося КҐБ… Почавши від Закерзоння, ви здані виключно на власні сили“», — згадувала вона.
Відтак у серпні 1946 року 20-річна підпільниця вирушила в надзвичайно ризиковану подорож через післявоєнну Польщу та Чехословаччину. Їй пощастило, й у грудні 1946 року вона щасливо дісталася американської зони окупації Німеччини, опинившись у Мюнхені.
Так Ірина Савицька стала однією з небагатьох учасниць визвольного руху, кому вдалося вирватися з підрадянської України і подолати польський, чеський та німецький кордони, діставшись до Західної Європи. Здолавши цей шлях, вони принесла у вільний світ правдиву звістку з підрадянської України.
Найтаємніший генерал УПА: Микола Арсенич створив спецслужбу рівня світових контррозвідок
У повоєнній еміграції «Бистра» швидко влилася в активне громадсько-політичне життя розкиданої по світу української діаспори. 1948 року вона одружилася з Володимиром Козаком — колишнім офіцером дивізії «Галичина».
Оселившись у Мюнхені, подружжя Козаків багато зробило для консолідації українських емігрантів та збереження національної ідентичності. Ірина не полишала громадської роботи і залишалася активною пластункою, долучалася до діяльності жіночих організацій.
Проти інтегрального націоналізму та «бандерівців»
З 1946 року «Бистра» перебувала в лавах Закордонних Частин ОУН бандерівського напрямку, але згодом підтримала реформаторські ідеї Третього надзвичайного збору ОУН 1943 року про демократизацію руху.
1954 року, після розколу в середовищі ОУН(б), Ірина Савицька-Козак приєдналася до реформованої структури ОУН за кордоном — так званої ОУН(з) — та стала членкинею Закордонного представництва УГВР.
З огляду на свій досвід підпільної боротьби «Бистра» стала послідовною прихильницею демократизації українського націоналістичного руху, відмови від монопартійності та «вождизму» з його одноосібною владою провідника.
110 років від дня народження Василя Кука: яким запам’ятався останній головнокомандувач УПА
Відмовляючись від інтегрального націоналізму, Ірина Савицька-Козак прагнула більшої уваги національного руху до соціальних питань та включення до його орбіти ширшого кола симпатиків, попри можливі розбіжності в конкретних деталях їхніх поглядів.
У виданій 2020 року книзі спогадів «Зродились ми великої години..» вона критично відгукувалась про Степана Бандеру та його прибічників як про відірваних від реалій в Україні й радикально налаштованих «закордонних революціонерів», радикальність яких лише шкодить українській справі.
Негативно ставилась вона і до самого терміну «бандерівці», наголошуючи, що його накинули ззовні більшовики з метою дискредитації українського націоналістичного руху. Зрештою, дійшло навіть до прямої заборони Проводу ОУН вживати цей термін.
«Зродились ми великої години..» — унікальна книга спогадів
Активної громадської діяльності Ірина Савицька-Козак не полишала навіть у поважному віці. Вона очолювала Об’єднання українських жінок у Німеччині в 1998–2003 роках й активно співпрацювала зі Світовою федерацією українських жіночих організацій.
«Бистра» часто відвідувала Україну, брала участь у форумах українського жіноцтва, виступала на міжнародних заходах, ділилася досвідом з молодшими лідерками жіночого руху.
Важливим внеском Ірини Савицької-Козак в український національний рух стали кілька інтерв’ю та публікацій спогадів, в яких вона, подібно до Марії Савчин, зафіксувала унікальний досвід участі жінок у боротьбі українського підпілля.
Видані окремою книгою 2020 року під назвою «Зродились ми великої години..» мемуари Ірини Савицької-Козак є надзвичайно цінним джерелом, що становить значний інтерес для дослідників історії українського національного руху ХХ століття.
«Допоки б’ється моє серце — буду працювати для добра України»: вояк УПА і політв’язень Мелетій Семенюк
Померла Ірина Савицька-Козак на 91-му році життя 19 листопада 2015 року в Мюнхені. Поховали видатну українку на цвинтарі Вальдфрідгоф, де знайшли останній спочинок сотні борців за волю України.
