Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Віталій — командир 2-го механізованого батальйону 156-ї окремої механізованої бригади, «виріс» в комбати з солдата.
Можливо, саме це дозволяє йому краще розуміти своїх людей, адже він колись був на їхньому місці. Комбат не любить русню і трутнів-ледацюг, вважає, що воювати має «залізяччя», а перемога буде тоді, коли кожен сумлінно робитиме свою роботу, діючи як єдиний механізм.
«Хотіли забрати, щоб я марширував. Слава Богу, не пішов»
— Я сам з Кіровоградської області, з Олександрії. — згадує Віталій. — 92-го року народження. Народився, хрестився, в школу пішов. Зізнаюся, щось не сильно хотілося в військовий ліцей, або ж зв’язуватися з армією. Але на «срочку» пішов. Казали нам — все, ви останній набір. Потрапив в колишній Президентський полк, це зараз славетна Президентська бригада. Хотіли забрати, щоб я красиво марширував на плацу, але не пішов, — сміється комбат.
Зате пішов у спеціальний батальйон, де прослужив 4 місяці. Складав Присягу, коли почався Майдан. Тоді АТО. Готувалися до відряджень на схід, але хтось з командирів натякнув, що «строковики» на війну не їдуть. Віталій натяк зрозумів, і довго не думав — підписав контракт. Проте все одно довго не брали. Він і досі жалкує, що лише раз тоді «катнулися» в Слов’янськ.
— За якийсь час дізнався, що можна за три місяці «отримати офіцера». До комбата підходжу, кажу «пане полковнику, можна за три місяці отримати молодшого лейтенанта. Хочу». Відповідь була така: «Я вивчився, і ти будеш вчитися». Поступив і вчився. Чотири роки.
«Грошей сім’ю годувати не було, доводилося підпрацьовувати в нічних клубах»
Після академії комбат потрапив в 15-й окремий гірсько-штурмовий батальйон, до Героя України Галішевського. Тоді, каже Віталій, він ще не був Героєм України, а просто «бомбезним» комбатом. Відбув з ним одну ротацію. Тоді комбригом окремої гірсько-штурмової 128-ої бригади став Олег Миколайович Гончарук.
— Це був просто голова з голови. Знав ім’я, по-батькові, позивний і прізвище кожного. Повага до нього була просто величезна. Став я в 128-ій бригаді командиром роти. Тоді народився син. Настав 2020-й рік. Руху немає, динаміки немає. Перевівся я в Старичі, на Яворівський полігон. Сидів черговим — доба через двоє. Організація, стрільб, безпека польотів. Сім’ю часто бачив. Думав, все, контракт закінчиться, піду з армії. Грошей сім’ю годувати не було, доводилося підпрацьовувати в нічних клубах.
«Дзвоню, кажу «забирайте, хоч командиром відділення!»
— І тут почалося повномасштабне вторгнення. Я в той же день рапорт пишу. В бойову бригаду. Відмова. Пишу — відмова. Відмова, відмова, відмова. Я дзвоню в сто двадцять восьму. Кажу, забирайте, хоч командиром відділення, мені воювати треба. Просився, просився. Нічого.
Березень 2022-го. Один з полігонів розбивають ракетами. Йому, згадує Віталій, пощастило — перша ракета лягла в ліс. Коли вона йшла, офіцер почув характерний звук. Крикнув «воздух», впав на підлогу. Лише один з товаришів впав поруч, решта ж і не зрозуміли. Наступної миті вікна винесло. Віталій крикнув «Пішли!». П’ятеро вибігло, шостого «довелося носаками виносити»…
Згодом Віталія таки викликали: врешті прийшов наказ — про переведення в 128-му бригаду, яка саме билася на сході.
«Я тоді зрозумів, що таке диво Господнє»
— Взяли мене, правда, командиром взводу. Але я на це не зважав. Взводним, так взводним. Закидають нас на Запоріжжя, на Щербаки. Відчув відразу — «це не АТО». Тут ти був як зайчик — ховаєшся і сидиш. Хлопці, які вже там стояли, кажуть «дивись, зараз, шість ранку. Пий каву, снідаємо та йдемо в підвал. Скоро почнуть». І дійсно, чітко по графіку — о восьмій годині ранку почався обстріл.
Били артилерією, мінометом, зрештою всім, чим було. То було пекло. Тоді, зізнався Віталій, він зрозумів, що таке диво Господнє. Читав Біблію в підвалі. Обстріли були дуже жорсткі. Дійшло до того, що до п’яти годин вечора з підвалу просто не могли вийти ні на хвилину.
— Пам’ятаю, сидимо. Один включив пісню Кузьми про дітей, то троє одразу розридалися, другий бурмотів весь час «зараз попруть, зараз попруть». Настрій — нижче немає. Дійсно поперли. Такі всі, заряджені штурмовики, на досвіді. Одразу снайпер їхній наш крупнокаліберний кулемет вибив. Тупо попав в газову камеру. Здавалося, все. А виявилося, що ні. Один наш хлопчина довго не думав. Взяв гранатомет, «одноразку». Вибіг. Бах. Всій тій групі хана. Відбилися.
«Патрони закінчуються, гранатою себе підірвав — і все»
Врешті батальйон перекидають на Херсонщину. Там вони почали знаменитий контрнаступ. Задачею гірських штурмовиків було висуватися в бік села Нововознесенського. Вони довго не розкачувалися — зразу зайшли в посадки. Втрати, зізнається офіцер, були «дебелі». Це й не дивно, адже там стояв російський елітний десант, посилений береговою охороною.
— Трималися вони міцно, не здавалися в полон. За весь штурм був лише один полонений — з Дебальцевого, єдиний, хто склав зброю. Решта — стояли до останнього. У кого патрони скінчилися, той підривав себе гранатою. Ми їх тоді оминули, а далі, у другому чи третьому ешелоні, стояла 10-та бригада «спецназу» — ті взагалі «відбиті». Чотири штурми поспіль — і жодного успіху.
Ворожих спецпризначенців вирішили обійти. Йшли через два села — Любомирівку й Миролюбівку. Вдарити туди вирішили так само, як ударили по Нововознесенському. З глибини, проривом. Все пішло по плану. Прорвали передній край, зачистили, почали розвивати успіх. В перший день, згадує Віталій, пройшли 6 чи 8 кілометрів, другий день — до 15-ти. Пішов дощ, з самого ранку до самого вечора, а вони йшли вперед так, що логістика не наздоганяла. Ніхто навіть не знав, де вони.
«Танчик їх розвалив так, що вони розлетілися»
— Новокам’янка, Новогригорівка, Дудчани. Просувалися.
Якось вранці просинаємося, тільки каву заварили собі. Тут крик, паніка, стрільба. Піднімаємо «Мавіка». Виявляється, ворожа колона заблукала. Видно, їхали на посилення, але не зрозуміли, де ми. Тупо в’їхали перед нашою передньою позицією. Розбили ми їх тоді вщент. Танчик наш стояв з п’ятьма снарядами. Всі випустив. Вперше бачив, як 47 людей котилися по-під посадкою. Танчик їх розвалив так, що вони розлетілися, — знов переживає той день військовий.
Фронт потроху сипався. росіян «відтискали» на південь. А їх, розповідає комбат, перекинули на третій штурм, уже на напрямок мосту. Проте поповзли чутки — росіяни тікають. Тоді гірські штурмовики зрозуміли, що це все.
— До Херсону ми не заходили. — згадує Віталій. — Але люди знають, хто відбивав їхні села. Приїжджали якось люди, казали «дякуємо 128-ій бригаді за звільнення Херсонщини».
«Чую легкий, легкий шелест, і все, що встиг — впасти»
Довго насолодитися перемогою на Херсонщині не вийшло. Гірських штурмовиків витягли зі степів і відправили під Соледар. Та майже весь Соледар, бої біля якого вийшли для 128-ї дуже непростими, він пропустив. У перші ж дні Віталія поранили, і всю соледарську оборону він, за його словами, «прочалився» в госпіталі.
— Перший день заїхали, а другий — я вже «триста». — явно розчаровано пригадує комбат. — Я пішов до ротного, сказати, що приїхали, щоб розгортатися. Зайшов, буквально хвилини три. Хлопець забігає, каже, — там машина горить. Дивляюсь, моя. Прилетіло. Прибігаю, кричу, «пацани, пацани», бо там хлопці сиділи. В цей момент чую легкий, легкий шелест. Все, що встиг — впасти. Хлопці, виявилося, живі. А в мене — осколок наскрізь бік пройшов.
«Або він стече кров’ю, або згорить живцем»
Потім, зізнається Віталій, йому захотілося змін. Пішов в новостворену 156-ту бригаду ротним. Їздив на навчання за кордон. Тоді в 157-му, тоді знов в 156-ту, але вже комбатом. Це вже 2025-й. Врешті батальйон, який він готував, опинився на Сумському напрямку. Стояли тоді на напрямку основного удару. Незважаючи на те, що досвіду у його людей було обмаль, Віталій вважає, що показали себе гідно. Втримували позиції скільки могли.
— Заступник комбата наш напоровся на засаду. Одного він «хлопнув», а тоді почало з усіх сторін стріляти. Два поранення — в плечі, ще одне в районі ключиці. Потрапив в полон. Добре, що не взяв пістолет і документи. Сказав русакам, що він «верблюд» — ніс воду, боєприпаси. Попитали його, а тоді старший їхній каже «обнуляйте його». На коліна поставили. Молився Богу. Вистрілили… Отямився вже в полі. Повз поранений спочатку до росіян. Тоді зрозумів, що не туди, розвернувся. Розвідники, знайшли його, витягли.
Та це був не кінець історії. Заступника треба було евакуйовувати. І це, зізнається Віталій, було одним з найскладніших рішень в житті. Активність fpv тоді — якісь космічні цифри. Небо було повне залізяччя, і виїжджати на дорогу було самогубством. Був вибір — залишити пораненого в бліндажі, і дивитися, як він стікає кров’ю, або везти автом, яке майже 100-відсотково спалять fpv, а він згорить живцем. Але Бог милував, зітхає офіцер, обійшлося. Заступника комбата вивезли.
Диво механіка-водія з позивним «Міракл»
— Давили нас тоді сильно. Був випадок, що втратили позиції, механік-водій потрапив в полон. А за якийсь час, ми отетеріли, коли він вийшов на зв’язок по радіостанції — «я живий». Розказав він, що поранений — в груди і руку, хоче виходити. Позивний у нього був «Міракл», з англійської — «диво». Але, зізнаюсь, не повірив в таке диво, думав, що кацапи щось вигадують. Але менше з тим, виходь, кажу. Собі думаю, побачимо, якщо дійсно кацапи, то зустрінемо.
Хоча, каже, вже після перших хвилин зрозумів — то дійсно свій, не русня. Йти солдату довелося довго, в обхід села. Поранений механік-водій з позивним «Міракл» вперто йшов, поки на його радіостанції не почала сідати батарейка. Це був найважчий момент, в «механа» почалася паніка, розповідає Віталій.
Але солдат врешті заспокоївся, опанував себе, дійшов таки до пілотів. Без сил, зневоднений, ледь живий, але дійшов. Розповів, що був в полоні, а коли переводили — втік. Просидів в якійсь ямі день-два, захотілося їсти і пити. Позиції знайомі, то він знайшов радіостанцію, вийшов в ефір, знайшов свій батальйон. От тобі і «Міракл», сміється офіцер.
«Колектив збився, немає дармоїдів, немає трутнів»
В 22-му комбат воював в лінійній бригаді. «Старій», легендарній 128-й Закарпатській гірсько-штурмовій. Зараз воює в новоствореній, 156-й окремій механізованій. Різниця є, зізнається Віталій, проте не надто велика. Його девіз — «якщо робить, то воно почне робить». Головне — робота, важка серйозна робота. А зараз в батальйоні збився колектив, дармоїдів і трутнів немає. Люди, впевнений Глинянчук, відразу розуміють, що таке порядок і дисципліна. І те, що в порядку набагато краще служити.
— Як практика показала, мобілізовані, які прийшли з «гражданки», в них не «запаяні» мізки воєнні, — іронізує Віталій. — Вони трохи думають по-іншому, ніж ми, військові. Мені навіть краще виходить воювати з ними. В мене батальйон вийшов на рівень дуже крутої аеророзвідки. Вважаю, на рівні з батальйоном ББС в бригаді, — явно пишається комбат. І додає чергове своє правило. Про те, що воювати треба «залізяччям».
— Якщо воює піхота, то це хріновий командир. — категоричний комбат. — Одна справа, якщо якийсь там один русак десь просочився між позиціями, таке буває. Але коли піхота бодається з піхотою, то це хріновий командир. Русаків треба вбивати на підступах. Якщо на підступах ти його розбив, або хоча побив, то в нього бажання пропадає штурмувати.
Про найважчі моменти Віталій говорить скупо. Врешті каже — найважче, це втрачати побратимів. Кожне прізвище, кожен позивний, кожне обличчя врізається в пам’ять. Решту, каже комбат, можна пережити. А от коли ті, з якими ти їв з одного котла, пив з однієї пляшки, і які тобі спину прикривали, вмирають — то це найважче. І додає злості проти русні.
— В чому сила росіян? Їхня сила — лише в масі! Вони масово йдуть і все. Один, два, три, чотири, п’ять. Ідуть, ідуть, ідуть. Але нічого. Треба битися. Фермерам буде круто після війни. Нормально собі зароблять. А як інакше — російських добрив стільки в степах.
