Від самого початку широкомасштабного вторгнення «Яструби» ефективно й ефектно б’ють окупантів на сході та півдні України, застосовуючи широкий спектр безпілотних літальних апаратів — від…
Старша медична сестра стабілізаційного пункту 43 механізованої бригади Людмила вже два з половиною роки працює з пораненими.
Якщо не я, то хто?
— Мій батько живе в селі під Куп’янськом. Був в окупації, я не бачила його сім місяців. Коли нарешті наші хлопці звільнили село, я одразу поїхала до батька. І в селі побачила картину, як наші бійці бинтують один одного. Бо в них дуже не вистачало медиків. Саме медики для ворога — перша мішень. І коли я побачила наскільки їх не вистачає, то сказала сама собі: «Я маю піти до армії». Я ж була фельдшером і бачила, що мої знання та вміння потрібні на фронті. Я мобілізувалася, приїхала до «учебки», а звідти мене на другий день відправили на навчання до Великої Британії. Там я 46 днів вчилася на штурмовика, отримала ВОС 100, сертифікат стрільця-штурмовика. Це було непросто, але у мене була непогана фізична підготовка, бо я займалося самбо. Це сталося завдяки доньці: як у першому класі вона побачила, як дівчата займаються самбо, й схотіла ходити на секцію. Я стала її водити, а донька спитала, чи може і мама займатися? Тренер був не проти. І я стала займатися самбо. У змаганнях я участі не брала. Це було чисто для себе, для самооборони.
— Окупанта змогли б завалити?
— Змогла б. І рука не здригнеться, і я не злякаюся. І як штурмовик можу діяти, бо вивчилася дуже добре.
Плакала за кулеметом
— Коли я приїхала з Британії, в нас був відбір на фахову підготовку. І я просилася на снайпера. Дуже добре уявляю себе у цій ролі. Але в нас снайперська школа в учебці не брала у снайпери дівчат, тільки хлопців. Я подумала, ну добре, значить таки буду медиком. А потім мене несподівано відправили вчитися на кулеметника. У нас у підрозділі було одразу вісімнадцять дівчат, які вчилися на кулеметниць. Я дуже добре все вивчила, розібралася зі зброєю, отримала сертифікат. І тоді мені запропонували до того часу, поки мене не «куплять», заберуть у частину, бути інструктором. І так я пробула інструктором-кулеметником три місяці. Навчилася стріляти з кулемета так влучно, наче снайпер. Потім я поїхала до 43-ї бригади. Знала, що вона вирушає в район Куп’янська, мріяла побачити батька, якого вже майже рік не бачила. Приїхала на місце, вранці у мене вже був виїзд на позицію, але вночі мене забрала наша начмед. Сказала, що я — медик, який їй потрібен. Я не хотіла ставати медиком, скажу чесно. Я вже полюбила свій кулемет. Перший тиждень плакала без нього. Вже не могла не стріляти. Коли в учебці виходили на позицію, то я брала не три літри води, як всі, а лише півтора, щоб узяти більше набоїв для кулемета. Коли була інструктором, то говорила своїм курсантам: «Хлопці, ви — завжди перша мішень для ворога. Кулеметник бере на себе все, що може подавити своїм вогнем». Але про кар’єру кулеметниці довелося забути, оскільки бригаді були потрібні медики.
Команда порятунку
— У нас на стабілізаційному пункті працює злагоджена команда: два хірурги, анестезіолог, я, як операційна медсестра, є санітари, які допомагають, є охорона, яка нас охороняє цілодобово. Оце і весь штат. Найголовніше, це — колективна наша робота. Якщо в нас поранений приїжджає, перше, що ми дивимося це обсяги його поранень. Якщо це маленькі дрібні уламки, якщо життю не має загрози, то ми не втручаємося. Якщо в хлопців чи дівчат поранення важкі: проникні у живіт, пошкодження великих судин, тоді ми робимо операції, щоб стабілізувати стан, дати можливість доїхати до лікарні. Не один раз були випадки, коли у бійця травматичний відрив кінцівок, а він каже: «Нічого страшного! Я через пів року повернуся, поставлю протез і буду тут! Я своїх хлопців не залишу!». Ми займаємося пораненим, стабілізуємо його стан, а потім відправляємо до лікарні. У нас є швидкісні евакуаційні автомобілі.
Цілодобова робота
— Ми працюємо цілодобово, 24 на 7. Робота є завжди. У дні штурмів буває так, доводиться не спати по 48 годин. Якщо хоча б годину-дві поспав, вже непогано. Одного разу за дві доби через нас прийшло 48 поранених. І легкі, і середні, і важкі. На кожну операцію витрачалося від одної години до восьми. Важкі операції з пошкодженими судинами, коли хірург зшиває їх, щоб не було кровотечі і щоб рух крові відновився, щоб кінцівка залишилася. Ми до останнього боремося, намагаємося врятувати від ампутації. Часто трапляється так званий турнікетний синдром. Деякі бійці не дуже уважно слухають, що їм говорять на заняттях такмеду, думають, що турнікет поставив і це все. Якось у нас був унікальний випадок, коли до нас привезли пораненого з перетримкою турнікета. Але ми вирішили рятувати кінцівку, бо вона була ще жива. Зробили все необхідне, подзвонили до шпиталю у Харків, наша «швидка» за годину довезла бійця, там йому зробили операцію і врятували ногу. Людина буде трохи кульгати, але буде з ногою. Або ще був випадок, коли привезли бійця, якому уламок устряв в ключицю, перебив судинний пучок. Він дуже стікав кров’ю, вже білий був, ми думали, що все. Операція тривала вісім годин. Працювали хірург, анестезіолог та судинний хірург приїхав спеціально для цього. Врятували бійця.
Мрії та плани
— У нас зараз один хірург з Києва, молодий і дуже перспективний. Він у нас все робить, в тому числі операції на голові. Раніше ми таких поранених одразу відправляли до шпиталю, а зараз можемо надати допомогу тут, що дозволяє виграти час. Є хірург з Дніпра, дуже професійний, з колосальним досвідом. Я подивилася на їх роботу і зараз дуже хочу спробувати себе, як хірурга. Після війни планую поступити вчитися. Поки ж ми рятуємо людей, ми вбиваємо нечисть, ми йдемо до кінця, що б не було. І я хочу, щоб до нас у 43-тю бригаду і взагалі до ЗСУ прийшли люди, яких не вистачає. Моя донька, якій зараз чотирнадцять років, хоче стати військовою. Вона приїздила до мене і сказала: «Мамо, я хочу бути такою, як ти». Зараз їй 14, наступного року планує вступити до медичного училища, а потім до військового вишу. Я вам скажу, діти швидко подорослішали з війною. І вони хочуть бути корисними для суспільства. Не просто сидіти вдома, або за кордоном десь і кричати «Слава Україні!». Так кричати можна всюди. Але покажи, як ти любиш свою країну. Прийди сюди, до армії. Є стереотип, що жінкам в армії не місце. Але ті, хто так вважає, не розуміють, що жінці в армії треба стати чоловіком. І я стала тут чоловіком. Мені кажуть: «в тебе сталеві яйця». Так, вони в мене такі стали, тому що ти борешся за свою честь і гідність. Тому коли ти балакаєш з чоловіками, а на тебе кажуть «дружина», то бійці поправляють: «це наш побратим». Жінки ідуть до армії, щоб допомагати захищати Батьківщину, бути підтримкою. І в нас жінки не тільки медики. Є і стрільці, і мінометники, і танкісти. Жінка на рівні з чоловіками. Зараз я — молодший сержант. За званням ніколи не гналася. Навіщо? Для мене звання, чесно, було не актуальне. Йшла в армію допомагати рятувати життя і для мене це було пріоритетом завжди.
Фото Наталії Кравчук
