На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Бойовий медик Володимир на псевдо «Док», який 19 місяців безперервно служив на передовій, розповів про справжнє пекло стабілізаційного пункту — місце, де щодня рятували понад пів сотні поранених без світла, під гуркіт авіабомб і постійними обстрілами.
Про цю історію відданості та самопожертви розповіли на сторінці Зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил.
Володимир зустрів велику війну не в казармі, а в білому халаті. У мирному житті він працював фельдшером майже два десятки років. Але коли у його місті, у квітні 2022 року, пролунали перші вибухи — без роздумів став до строю. Мобілізувався й почав службу у складі авіаційного з’єднання на одному з аеродромів Повітряних Сил ЗСУ.
У вересні 2023 року Володимир у складі зведеної стрілецької бригади прибув до села Новопіль на Донеччині. Тут створили тимчасовий медичний пункт, де приймали поранених із передової.
Переважно надавали допомогу бійцям із легкими пораненнями, а тих, хто був на межі життя і смерті, евакуйовували до села Темирівка, де розташовувався основний стабпункт. Саме туди згодом переїхали й усі медики. І саме там почалося пекло.
«З шостої ранку до півночі — понад 50 поранених щодня. П’ять операційних столів, відсутність світла, гуркіт авіабомб, контузії. Ми трималися завдяки генераторам і один одному. Навіть коли стіни хиталися — ніхто не відходив від поранених», — згадує «Док».
Під обстрілами, коли кожна секунда — золота, медики часто стають останнім шансом для поранених. Але не завжди цього шансу вистачає.
Одним із найболючіших спогадів для Володимира став випадок із його командиром роти. Той загинув від уламка FPV-дрона, який влучив у сонну артерію. Володимир із групою намагався евакуювати тіло ротного, але через роботу ворожої артилерії це вдалося не з першої спроби. Командира забрали лише тоді, коли обстріли стихли.
«На війні немає пауз. Операції відбувались навіть під канонаду. Це не фільм — це реальність, де смерть ходить поряд», — каже Док.
Серед тих, кого вдалося врятувати, є історії, які він ніколи не забуде. Один із поранених — зовсім юний боєць із уламковим пораненням черепа. «Шансів майже не було. Але хлопець вижив, і сьогодні заново вчиться ходити й говорити. З його родиною я досі підтримую зв’язок», — каже медик.
«Це і є справжній героїзм. Не там, де пафос, а там, де людина бореться за життя, бо любить свою країну до болю», — додає він.
На одному з виїздів, коли надійшов наказ евакуювати поранених, Володимир став свідком сцени, яка врізалася в пам’ять назавжди.
«Я підбігав витягати побратима — і просто занімів. Переді мною була тендітна дівчина, яка тягнула на собі пораненого чоловіка удвічі більшого за неї. Ми зустрілися поглядом. Це був подвиг. Її позивний — „Кнопка“», — розповідає «Док».
За 19 місяців безперервної служби Володимир отримав чотири контузії. Через його руки пройшли сотні українських воїнів. І хоча не всі обличчя залишилися в пам’яті — голоси повертаються.
«Буває, телефонує офіцер і каже: «Док, ти нас шикував краще за командира. Казав: я тут головний. А ми після поранення знову в бій хотіли. Дякуємо, що врятував», — усміхається Володимир.
Сьогодні Володимир проходить відновлення поруч із дружиною та чотирма дітьми — двома синами та двома донечками. Після місяців війни він хоче нарешті надолужити втрачені обійми, тишу родинного дому й просто побути поруч.
«Є час іти на ривок. Але має бути й час зупинитись, подумати про сім’ю», — каже сержант.
За свою мужність, рішучість і професіоналізм Володимир нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, почесним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» та медаллю «За врятоване життя».
Як повідомляла АрміяInform, старший бойовий медик Ігор, нагороджений орденом «За мужність» за участь в операції на Кринках, розповів про свою службу на різних напрямках фронту, а також поділився зворушливою історією про те, як уже чотири роки не може зустрітися зі своїм двоюрідним братом — командиром роти Десантно-штурмових військ — через постійні бойові завдання.
