Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Знайомтесь (зліва направо): водій-механік — «Джексон», командир — «Ляля» і навідник — «Пітон». Це екіпаж «сімдесят двійки» танкової роти 77 окремої аеромобільної бригади ДШВ.
Рівно рік тому Президент України підписав Указ про нагородження командира танку орденом «За мужність» III ступеня, а його побратимів медалями «За військову службу Україні».
Бувало по чотири бойових виїзди за добу та 160 кілометрів наїзду
Минулий 24-й добре запам’ятався екіпажу: бувало по 4 бойових виїздів за добу, в середньому по 13-17 пострілів по цілях, і наїзд до 160 кілометрів!
— В основному працювали по скупченню піхоти, «розбирали» ворожі бліндажі і будинки, де засів ворог, прикривали наших штурмовиків і допомагали під час проведення зачисток, — розповів «Ляля». — У Стельмахівці дали прикурити ворожій піхоті: «задвухсотили» понад два десятки «пі..рів», плюс «трьохсотих» було не менше п’яти. Зробили приблизно 17 пострілів, щоб допомогти нашим піхотинцям. Та, й нам трохи дісталося. Тільки виїхали з посадки, як нас «Ланцет» догнав.
Тоді вони, навіть, не усвідомили, що в них влучив баражуючий боєприпас. І все могло закінчитися дуже погано.
— Тоді я почув лише хлопок і встиг помітити спалах. Промайнуло, що це по нас працюють. Подумав, що це спрацювала активна броня. Мехвод спитав, що там? Я кричу: «Виїжджаємо! Виїжджаємо!». Від’їхали десь кілометрів на 15 від місця, коли побачили на дорозі двох наших хлопців, а ті почали пальцями тикати в наш бік. Тут вже і мені стало цікаво, на що вони показують. Озирнувся, дивлюся, а за нами слід — масло тече. Тоді ми заїхали у схованку, стали дивитися і побачили, що це нас догнав російський «ланцет». Його бойова частина пробила задню ліву коробку на танку й улетіла далі. А крила «ланцета» та інші деталі, залишилися у нас позаду. Вже потім з’ясувалося, що «ланцет» нарізав коло, шукав ціль, а ним керувала «зала». Саме вона нас помітила і спрямувала до нас «ланцет». І той влучив, але не уразив.
Зброя останньої надії
Часто танкісти виконують завдання по підтримці нашої піхоти: допомагають відбивати штурми ворога чи проводити зачистки.
— Якось наші бійці зачищали село, але ворог зміг втриматися і закріпитися у трьох крайніх будинках. Піхота попросила нашої підтримки. Треба було терміново їхати, а в нас на борту залишилося лише сім снарядів. Але часу перезарядитися не було, то поїхали так — треба було виручати наших, — розповів механік-водій.
Наказ для танкістів був спочатку: приїхати, розібрати два перші будинки, а в третій заїхати танком і розвалити.
— Комбат батальйону, в якому ми працювали, завжди прислуховувався до моєї думки, — продовжив розповідь побратима командир танку. — Я ж запропонував, щоб, ми почали працювати не по першому будинку, а по останньому, а потім вже зрівняти останній. Це для того, щоб пил від вибухів не заважав нам. Комбат схвалив, і ми рушили. Коли вже під’їздили, зв’язалися з нашою піхотою і попередили, що після того, як сім разів вистрелимо — тоді можна штурмувати. Заїхали в село, почали стріляти. Розібрали будинок, перекотилися, відпрацювали по другій хаті. І тут з неї вибігає ворожий солдат і починає по нас стріляти. Чи просто перелякався, чи дійсно хотів уразити, не знаю. Навідник питає в мене: «Ти його бачиш? Що робити?». А я кажу: «Стріляй!». Зрештою, після нашої допомоги піхоти завершила зачистку села.
Потрібні «сталеві яйця»
Навідник танка «Пітон» на початку війни хотів стати снайпером. Але в навчальному центрі повідомили, що вкрай потрібні навідники на танк. Запропонували спробувати, а потім, якщо не сподобається, перевестися на снайпера.
— Але мені зайшло. Щоб бути танкістом, треба мати сталеві яйця. Ми коли виїжджаємо — для ворога пріоритетна ціль! У нас намагаються поцілити всі — як з землі, так і з повітря. Мої знайомі, коли почули, що я танкіст, то аж хрестилися. Говорили, що дарма я так, розповідали про цвинтарі підбитих танків. Але я довірився хлопцям з екіпажу, а вони довірилися мені, почали працювати. Спочатку страшно було, а потім призвичаїлися. Наша підтримка є дуже важливою для піхоти. І коли вони дякують — ти розумієш: не даремно ризикував, не даремно воюєш! Як вже розповідав командир, одного разу ми зробили 4 виїзди за добу, наїздили 160 кілометрів. Для танка це багато. Фактично їхали на завдання, відпрацьовували його і поверталися лишень, щоб заправитися і зарядитися, і знову їхали. Одного разу зробили 28 пострілів за добу! Це дуже важко, але ми витримали. Мова не тільки про ризик. Мова і про вихлоп від пострілу, і про те, що сам постріл дуже гучний, після нього голова як барабан, все шумить. А уявіть, якщо таких пострілів десятки на день, — зауважив «Пітон».
«Джексон» і кохання всього життя
Та, війна не тільки ризик, адреналін, вибухи, смерті… Війна дарує любов. Свою кохану тут знайшов «Джексон», з якою будує плани на життя після Перемоги.
— У першому селі, в яке ми заїхали після навчального центру, я познайомився з майбутньою дружиною і зараз ми вже рік разом. Збираємо гроші, щоб купити будинок на моїй батьківщині у Кіровоградській області і зажити там щасливо після війни.
«Джексон» дуже добре пам’ятає свій перший бойовий виїзд:
— Звісно, що було страшно, бо люди ж смертні. Але прийшов наказ, що треба їхати і всі дружньо поїхали, нормально відпрацювали. Зробили тоді 9 пострілів. Це зайняло десь до пів години. Цей час пробіг, як одна мить. Тебе захопила робота, ти весь в ній! До того ж розумієш, що цим своїм виїздом допомагаєш хлопцям з піхоти. Ну і, це відчуття, коли ти керуєш багатотонною машиною, воно дорогого варте!
«Ваші хлопці для вас просто побратими?» — запитали наостанок розмови у «Джексона». В горлі у битого воїна наче пересохло, а очі ледь не налились сльозами.
— Ми дуже багато разом пережили! Ми не просто побратими! — коротко відповів він, аби стримати ті переживання, і ті емоції, які є в кожного з них до свого РІДНОГО ЕКІПАЖУ!
Сьогодні, у своє свято танкісти продовжують непохитно стояти на визначених рубежах і виконувати задачі. А посвяткують вже після Перемоги!
Фото Наталії Кравчук
