Правоохоронці встановили особу громадянина та притягли його до відповідальності, а суд призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на п`ять років з конфіскацією особистого «Iphone 8»,…
Про мотивацію долучитися до війська, бої на Харківщині та Донеччині, а також найскладніші моменти служби АрміяInform розповіла військовослужбовиця 44-ї окремої механізованої бригади Євгенія з позивним «Красотка».
«Я подумала, що я прийду, і хоч хтось зможе відпочити»
— На мене дуже впливали відео хлопців, які говорили що немає заміни, немає ротацій. Вони просили, аби люди долучалися і могли замінити їх. Я подумала, що я прийду, і, може, хоч один хтось зможе відпочити, адже я стану на його місце, — так описує свою мотивацію долучитися до ЗСУ військовослужбовиця 44-ї окремої механізованої бригади Євгенія з позивним «Красотка».
Розповідає, що задумувалася над тим, що потрібно йти служити ще на початку широкомасштабного вторгнення, але мала певну відповідальність на роботі. Тому займалася волонтерством. Однак їй постійно здавалося, що робить замало. А згодом в житті відбулися події, які остаточно вплинули на її рішення.
— У 2023 році я звільнилася з роботи й поїхала в Чехію. Потрібне було перезавантаження. Але побачене там мене ще більше мотивувало повернутися та йти у військо. Я зустріла декілька хлопців, які виїхали нелегально. Вони дуже цим пишалися. Це була крайня точка. Я нікого не засуджую, але не хочу бути в оточенні таких людей, — згадує Євгенія.
«Мені багато відмовляли через те, що я дівчина»
Повернувшись в Україну, вона почала шукати собі підрозділ. Каже, що було дуже складно. Адже майже всюди відмовляли, бо вона — дівчина.
— Напряму так і говорили: «а ви дівчина, у вас немає медичної освіти, ви нам не підходите. Що ви будете робити?». Шукала я на сайтах вакансій. І подавала резюме всюди. Мені відмовляли. Потім моя однокласниця мені сказала, що потрібно сходити в ТЦК. Бо там є рекрутери. Я пішла туди. Вони ще здивувалися: «ти така худа, що ж ти будеш робити?». У ТЦК, мене спитали, чим би я хотіла займатися, відповіла, що в безпілотні системи хочу. І вони мені знайшли 44-ту бригаду. Зробили відношення — і все. Я проходила тести й мене погодили, — розповідає військовослужбовиця.
У саму бригаду Євгенія потрапила у вересні 2024 року. Це вже після проходження базової загальновійськової підготовки та фахового навчання. Одразу в батальйон безпілотних систем:
— Ротний питав, чим би ми хотіли займатися. Не було такого, що «ти будеш робити те, що я скажу». Я сказала, що вчилася на «Мавіки», тому хочу займатися розвідкою на «Мавіках».
Але в той час у підрозділі вирішили розвивати напрям розвідки з допомогою безпілотників типу «крило». Тому Євгенію та ще декількох людей відправили навчатися пілотувати БПЛА «Лелека». Щоправда, після навчання ще якийсь час «Красотка» працювала на «Мавіках» — допоки чекали на постачання «крил» у підрозділ. Свій бойовий шлях вона почала на Харківському напрямку. Тоді деякі підрозділи бригади вивели на відновлення, але батальйон безпілотних систем залишався в зоні бойових дій.
— Ми працювали на межі Харківської та Луганської області з 3-ю окремою штурмовою бригадою. Зокрема, в той період, коли вони визволяли населений пункт Надія, — згадує Євгенія.
Надія є! Сили оборони звільнили на Луганщині село з оптимістичною назвою
«Коли виїжджали з позиції, наїхали на міну»
На тому напрямку Євгенія зазнала поранення. Це сталося якраз в останній день, коли їх уже виводили.
— Коли виїжджали з позиції, то наїхали на міну. Мені пощастило. Поранення було легке. Адже хлопці, які були зі мною, досі ще відновлюються. Це було дистанційне мінування. Розкидали міни, замасковані під звичайні пляшки. Ми поночі виїжджали та наїхали, — розповідає вона.
Ще якийсь час підрозділ працював з 66-ю окремою механізованою бригадою. Там вже Євгенія перейшла на «Лелеку»:
— У нас була невелика зона розвідки. Я знаходила гармату, її відпрацьовували. Знаходили рухомі цілі. Знаходили якесь КСП\ППД. І там було багато людей. Щось туди завозили постійно. Звісно, по цьому відпрацьовували різні вогневі засоби. Ще ми фіксували, як під час оголошеного росіянами «перемир’я», вони намагалися будувати переправи через річку. Але наша артилерія по цих переправах потім відпрацювала».
А згодом батальйон повернувся до власної бригади, яка нині тримає оборону на Торецькому напрямку.
— На цьому напрямку у нас така специфіка, що дуже важко літати через придушення. Але тепер прийшов новий борт. Тому очікуємо, що буде краще. За ЛБЗ ми залітали на 20 кілометрів. Новий борт має залітати значно далі», — говорить Євгенія.
«Якщо знайдуть позицію “крил”, то на неї не пошкодують нічого»
Робота на «крилах», на думку Євгенії, дуже сильно відрізняється від роботи з «Мавіками». Вона спокійніша, але вважати її безпечною не можна, адже противник постійно полює на пілотів.
— Позиції «мавікістів» досить близько до лінії бойового зіткнення. Тому всі переміщення потрібно робити дуже швидко. Аби не потрапити під удар. Позиції «крил», звісно, далі від противника. Всі вважають, що це безпечніше. На мою думку, ця безпека трохи переоцінена. Адже якщо знайдуть позицію крил, то на неї не пошкодують нічого. Ще й FPV ворожі літають. Біля нас неодноразово пролітали. Ми чули. Тому небезпека є всюди, — зазначає Євгенія.
«Усик зміг, і ти зможеш!»
Попри це, найскладнішим випробуванням у службі Євгенія називає багнюку. Коли машини застрягають, значні відстані під час заходів та виходів з позицій доводиться долати важкопрохідною місцевістю:
— За відчуттями в тебе на кожну ногу додається по 7 кг ваги. Пам’ятаю, як один раз виходила з позиції. Це було після бою Усика. Відчуваю, що вже не можу йти, й собі така кажу: «Усик зміг, і ти зможеш!». Так себе підбадьорювала.
В екіпажі Євгенії троє фахівців. Вони разом з того моменту, як їх відправили на навчання на «крила». Один відповідає за керування бортом, другий — за керування камерою, а третій — займається запуском та посадкою дрона. Однак екіпаж навчали універсальності, тож кожен з них за потреби може виконувати будь-яку функцію.
— Усі сміються, що це екіпаж дівчат. У нас дві дівчини й один хлопець. Але всі постійно кажуть, що екіпаж дівчат. Ну і ми жартуємо. Кажемо не Владислав, а Владислава на нашого колегу, — розповідає Євгенія.
Сама вона родом з міста Хорол Полтавської області. У війську планує залишатися, допоки не закінчиться війна. Каже, що дуже хоче, аби Україна змогла повернути якнайбільше територій під свій контроль.
Фото з особистого архіву героїні
