Наш кореспондент поспілкувався з інструктором одного з підрозділів, де навчають операторів наземних роботизованих комплексів. Він людина скромна, тому представляється коротко…
...Вони були неймовірною парою. Едуард і Людмила Якубовські.
92 ОШБр
Їх познайомила пристрасть до парашутного спорту, зблизила обопільна здатність знаходити мотивацію і сили бути разом й радіти самому факту спільного життя. Чоловік усі 33 роки їхнього сімейного забігу з перешкодами ласкаво називав дружину Люсею, а вона його — Якубом. Боротьба за заповітну мрію, за щасливу родину та успішну країну — постійно діючі пункти в меню власних пріоритетів, які визначив наш герой. Едуард Семенович випробував себе небом — у кабінах літака та гелікоптера й під куполом парашута, морем — на флотській службі у холодних водах Тихого океану, і вогнем — віддавши 7 років відбиттю російської агресії з часу АТО й до самої трагічної загибелі в бою у вересні 2022-го під Куп’янськом.
Майбутню дружину знайшов у клубі парашутистів
Едуард Якубовський народився в лютому 1971 року в Путивлі на Сумщині у родині працівників місцевого оборонного заводу. Хлопець змалку мріяв стати військовим, передусім льотчиком-винищувачем. Але дорога до саме цієї мети видалася доволі тернистою…
В дитинстві багато займався спортом, зокрема біатлоном, читав запоєм книги й ніколи в житті не палив цигарок. Також закінчив музичну школу та чудово співав. Але доля його жорстоко била ще з юності. Дуже молодою трагічно загинула мама, і це стало першим дорослим випробуванням, яких у нього було чимало.
«Змалку Едик був допитливим, кмітливим і гіперактивним. У школі його навіть прив’язували панчохами до стільчика, бо не міг всидіти до кінця уроку. Лідер і заводила, але не забіяка. Він звик читати ще підлітком мало не до світанку, умикнувши під ковдрою ліхтарика, щоб не сварилися старші. Коли ми вже жили разом, так само влаштовував „совині ночі“, — далеко за північ не міг спинитися, поглинаючи захопливе чтиво. І не дивно, що найкращим подарунком вважав книгу», — розповідає Людмила Павлівна, яка тривалий час працювала вчителькою початкових класів.
Одразу після школи хлопець вступав у Чернігівське вище військове авіаучилище льотчиків, але забракло балів. Місяць боявся приїздити додому, оцінюючи цю невдачу як особистий провал. А з поверненням пішов займатися парашутним спортом, готуючись до строкової служби: марив повітряно-десантними військами. Історія його знайомства з майбутньою дружиною зародилася в парашутному гуртку Путивльського педучилища, де вчилася Людмила. Їм тоді виповнилося по 17 років.
«Гурток відвідували майже 30 дівчат і тільки двоє хлопців. Серед них — і Едик. За ним бігали дівоньки, набагато гарніші мене. Та я теж мала право розраховувати на шанс, тим паче, що одразу закохалася в його великі очі. І вирішила: він повинен стати моїм! Але юнак не звертав на мене уваги два місяці, доки не довелося через запізнення сісти у класі з підготовки на єдине вільне місце — поруч зі мною! Почали спілкуватися. Виявилося: мешкаємо в одному напрямку. Всю дорогу додому йшли удвох. Едик просто не змовкав, аж утомилася слухати. Відтоді із занять верталися разом. А у травні принесли повістку в армію і він навіть запросив мене на проводи. Але я проігнорувала, засмутивши його. Вже перебуваючи на збірному пункті в Сумах, на останні дві копійки зателефонував й попросив прийти на розмову. І я прийшла, благо мешкала поруч. Не знаю, як йому вдалося вибратися крізь огороджу, та ми до ранку простояли під зорями й щебетали…», — ринула у спогади пані Людмила.
Навчався на пілота Су-27, а став вертолітником без роботи
Небо — небом, а у військкомату були інші плани, хоч призовник і виконав 15 стрибків з парашутом. Едуарда «десантували» на край світу — три роки той служив у морфлоті на Далекому Сході — патрулював простори від Сахаліну до Курил, маючи відповідальну місію радіометриста. Навіть якось перехопив шхуну японських контрабандистів і заробив двотижневу відпустку.
Моряка вірно чекала Людмила, — вона досі зберігає коробку з понад 100 листами від коханого з того часу. Каже: кращого за Едуарда не знайшла. І поки той ходив морями, його дівчина закінчила училище, її призначили на роботу у школу в Новосуханівку неподалік Сум.
«Після строкової Едик вступив у Харківський національний університет Повітряних сил. Яким же щасливим був мій Якуб! Я перевелася в Харків у 163 гімназію, щоб бути поруч. Ми одружилися, щойно він закінчив перший курс. Зробили у серпні у селі в бабусі у величезному наметі весілля і затим поїхали відпочивати у Крим, а гості ще тиждень приходили у шатер! У місті знімали квартиру й жили дуже скрутно: деколи окрім картоплі нічого не було. Едик примудрявся щось з курсантської їдальні принести. Звісно, моя зарплата виручала», — продовжує співрозмовниця.
Якубовський навчався на пілота винищувача Су-27, закінчив два курси. А з третім — не пощастило, відбулося скорочення обсягу підготовки і йому як альтернативу пропонували довчитися у російських військових вишах, але Едуард категорично відмовився. Хоч перебував у розпачі, та рук не опустив і вступив у Кременчуцький льотний коледж, закінчивши з відзнакою. Дружині довелося їхати за чоловіком у Кременчук, де в них народився первісток Семен. Люда пішла в декрет, а молодий татусь учився і водночас підробляв на меблевій фабриці, ходив на пилораму й торгував напоями у літній сезон.
Попри скруту, вони були щасливими, перебуваючи на одній хвилі, — запевняє дружина. Едуард співав пісень, щоб син міцно спав, та щойно соліст замовкав, як малий відкривав очі. Інколи ті серенади виконував аж до ранку! І по колу — заняття, ввечері — на роботу, вночі — співи над дитячим ліжечком…
«Роботу пілоту вертольоту в кінці 1990-их було знайти непросто без зв’язків, яких не мали, особливо на контракт за кордоном. Хоч у 1996-му трішки таки літав на гелікоптері. І ми повернулися в Суми, де народився молодший син Павло. Виживали з того, що ходили обійстями як страхові агенти. Якось натрапили на бабцю, яка продавала стареньку хатину за смішну ціну. Ми розуміли: тут ремонт і будівництво „світить“ на роки вперед, але то був свій куточок! У 1998 році в сумському центрі зайнятості Едику запропонували роботу у виправній колонії № 116. Там він відпрацював майже 16 років, здебільшого — інженером групи з охорони праці цієї установи. Були і там складні часи, коли замість грошей у касі видавали продукти харчування. Але що справді підсобило, так це формат зарплати у вигляді цегли — з неї мій чудовий майстер звів хату, гараж і сауну. Взагалі сам усьому вчився — від укладання плитки до проведення водопроводу. Його гасло: „Не кажи — не вмію, а кажи — навчуся!“. Хлопці наші згодом теж долучалися: подавали татові цеглу і розчин. Тепер живу ніби всередині пам’ятника чоловікові, бо цей будинок, все що в ньому, нагадує про його руки, ідеї та натхнення, наші спільні мрії», — говорить Людмила Якубовська.
У колонії Едуард Якубовський був не лише інженером з техніки безпеки, а й читав лекції «важким» підліткам у ПТУ на базі установи. Говорив дружині: «От ви — шкільні педагоги — недопрацьовуєте, а мені доводиться виправляти помилки вчителів, бо діти нічого не знають!». А «фішкою» стали історичні й ідеологічні теми, адже чоловік глибоко цікавився історією.
Одного дня у 2015-му просто поставив до відома: «Завтра їду на схід»
Якубовські були небайдужими до долі країни. Приїздили у Київ на підтримку Помаранчевої революції, так само й цінності Євромайдану розділяли. Едуард потім добре знав, за що і з ким воює. Навесні 2014-го почалося його ходіння у військкомат. Спершу у військо не брали через поранення, якого зазнав ще у 2000 році. Тоді працював в установі і заочно навчався у Сумському сільгоспуніверситеті на інженера-механіка, аби таки здобути вищу освіту. Увечері вертався із занять і на нього напав розбійник з ножем, ударив в область серця. Чоловік втратив багато крові, його життя буквально висіло на волосині. Потім назвав це поранення найважчим з-поміж навіть тих, що мав у роки війни, бо його працездатність знизилася на 25%. Але він не припиняв спроб долучитися до ЗСУ.
«Одного дня у 2015-му просто поставив до відома: „Завтра їду на схід“. Так мій Якуб потрапив у 22-ий окремий мотопіхотний батальйон 92-ої бригади, в якому воював до останнього земного дня. Служив командиром взводу, заступником комбата. Штабним ніколи не був — скрізь зі своїми хлопцями, які знали його за позивним „Скіф“ через любов до історії, чи просто „Семенович“. Дослужився до капітана, посмертно присвоєно майора», — каже пані Людмила.
Колега і товариш Якубовського Юрій Іллічов, який працював в установі головним інженером, зауважує: Семенович був на відповідальній ділянці. Засуджені трудилися на виробництві й мали триматися заходів безпеки, аби не сталося травмувань чи чогось гіршого. Це — його парафія.
«Він неодноразово бував у мене вдома в гостях. Дуже хвалив свій батальйон, і говорив, що пощастило служити в його складі ще з часу АТО/ООС. Звісно, часто спілкувалися на теми війни. Якось Семенович приїхав на гостину у грудні 2021-го. Гомоніли про службу, намагалися прогнозувати, що ж буде далі. Якубовський приніс пляшечку рому, сказав, що залишить її у нас на кухні. Й відкоркуємо тільки на свято перемоги. Я дотримаюся цієї обітниці», — згадав зустріч перед повномасштабним вторгненням рф Юрій Іллічов.
Едуард Якубовський воював під Авдіївкою, Пісками, Попасною. У 2018-му дістав тяжкого мінно-вибухового поранення. Йому видалили селезінку, пропонували оформити третю групу інвалідності і службу винятково у штабі, але він відмовився. Щойно одужав, одразу їхав до побратимів на фронт. Такий же сценарій повторився і навесні 2022-го, коли осколок залетів офіцеру у спину. Тоді ж з рук Президента України він отримав орден «За мужність» ІІІ-го ступеня.
«Я встигла приїхати, коли він ще був притомним, але сльози прощання вже текли по його щокам…»
«Особливо коштів у молодості не мали, тому зазвичай відпочивали як туристи з наметом на нашій рідній природі. Кілька разів улітку їздили у Крим до однокурсника Едуарда льотчика-штурмовика Ігоря Пархоменка (8 травня 2025-го присвоєно звання Герой України, — ред.), поки до путінської анексії він там жив і служив. Едик дуже зрадів, коли у червні 2017-го Україні відкрили безвізовий режим поїздок у ЄС. Чоловік зі служби приїздив у відпустки, день-два був удома і ми вирушали у подорож: Рим, Венеція, Відень, Париж, Прага, Єгипет та Туреччина. От і хлопцям казав, коли після чергового вояжу вертався натхненним: „Не витрачайте гроші на дурниці, відкривайте світ, розширюйте його горизонти!“. І дехто таки брав з нього приклад. Але справжнім нашим місцем сили був Басівський парк неподалік обійстя. Прагнули якнайчастіше туди ходити, бо там дуже добре мріялося», — ділиться теплими спогадами дружина нашого героя.
Після повномасштабного вторгнення Якубовський воював на Харківщині, звільняв Балаклію і Куп’янськ. Саме бій під Куп’янськом 20 вересня 2022 року став для нього фатальним. Тоді дюжина наших потрапила у засідку. Ворогів було майже учетверо більше і вони оточили «Скіфа» з побратимами. Українці дали своїй артилерії власні координати, викликавши вогонь на себе. Тоді більшість росіян пощастило відправити у розряд «двохсотих». Проте і нашим дісталося. Якубовський зазнав численних уламкових поранень, втратив ногу. У харківському шпиталі в нього двічі зупинялося серце, вдруге реанімувати не змогли…
«Після строкової Якуб відпустив вуса і не збривав їх. Єдиний раз, коли їх прибрали, і я зрозуміла: це — кінець, була реанімація госпіталю. Коханий боровся кілька діб, я встигла приїхати, коли він ще був притомним. Але сльози прощання уже текли по його щокам… Едик узяв мене за руку, легенько притиснув, відкрив очі і тихо сказав: „Люсю, мені дуже болить!“. Шість днів пекельних мук. Останнє випробування кулями, осколками і Долею він не витримав», — завершує розповідь про свого Якуба його Люся, додавши, що власне продовження він має у двох своїх синах.
Обидва — старший Семен та молодший Павло — випускники Харківського юридичного університету ім. Я. Мудрого. Семен, до того ж, закінчивши з відзнакою магістратуру Національної академії прокуратури України, як тільки почали формувати патрульну поліцію у 2015 році, відгукнувся на цей заклик і от уже 10 років перебуває на варті безпечного міста. А Павло до повномасштабки працював провідним інспектором Холодногірського райвідділу філії ДУ Центр пробації в Харківській області. Зараз трудиться юристом.
«У 2022-му, за місяць до великої війни, у мене народився син Богдан, але його дідусь і мій тато наживо онука так і не побачив, тільки на фото. Ми з батьком зустрічалися незадовго до того, на початку січня в Харкові, там же зробили і останню спільну світлину. Потім він поїхав у пункт постійної дислокації, а згодом — на передову. Батько настільки любив читання, що навіть відправляючись на „нуль“ виконувати завдання, закачував у планшет якусь книгу й за наявності часу міг читати, нехай і в бліндажі», — розповів про батька його син Павло.
Коли «Скіф» загинув, його побратим Василь Бичков написав вірш-присвяту офіцеру. На жаль, автор окопної поезії уже поліг на фронті, як і багато інших бойових товаришів Якубовського…
Геннадій Карпюк для АрміяInform
