Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
У 2000-му він боровся за Україну в Сіднеї.
У 2002-му — в Берліні.
У 2003-му — в Барселоні.
У 2004-му — в Афінах.
У 2008-му — в Пекіні.
У 2012-му — в Лондоні.
Його суперники — найсильніші плавці планети.
Його арена — олімпійські басейни й відкриті води світових марафонів.
Його результат — десятки медалей, рекордів і безмежна відданість справі.
А у 2025-му — під Покровськом, уже в пікселі та зі зброєю, він знову боровся за Україну.
Зовсім інша дистанція.
Інша форма. Замість шапочки плавця — каска піхотинця. Замість гідрокостюма — піксель. Замість секундоміра — приціл. Інша команда. Інші правила.
Але — та сама країна. І знову — боротьба за неї.
Головний сержант Ігор Червинський — ім’я, що знайоме кожному, хто хоч раз цікавився українським плаванням.
Заслужений майстер спорту. Багаторазовий чемпіон країни. Призер світових марафонів на відкритій воді.
Учасник чотирьох Олімпійських ігор — Сідней, Афіни, Пекін, Лондон.
Його тіло звикло долати десятки кілометрів у холодній воді.
Його розум — не здаватися, коли інші вже сходили з дистанції.
— Хто ж знав, що справжній іспит доля приготувала не в басейні, — зізнається Ігор.
Ми зустрічаємось у палаті військового шпиталю. Червинський відновлюється після поранення, яке отримав на фронті.
— Що медики кажуть? Плавати будете? — запитую.
— Насправді, вони не надто оптимістичні. Попереду ще не одна складна операція. Але я не звик програвати. Ні в басейні. Ні у житті. Ні на війні. Тож прорвемось! — відповідає з усмішкою.
Здавалося б, він плавав усе — і 800 метрів, і півтора кілометра, і марафонські 25. Плавав у екстремальних марафонах — із акулами, медузами, холодом і течіями…. Але тепер без жодних вагань каже:
— Найважча дистанція — 30 метрів із перебитими ногами під Покровськом… Скид із ворожого дрону. Впав. Думаю: «Звідки таке зарево?» Дивлюсь, а на моєму наплічнику — фосфорна граната. Спробував скинути — не виходить, приклеїлась… Ледве стягнув рюкзак із водою, їжею та боєприпасами… Переконався, що всі частини тіла на місці, хоч ноги і не працюють…
По рації почув чесне: «Ми не вийдемо, одразу зітруть».
Поповз сам. Просто через кущі. Не обминаючи. Сил обходити зовсім не залишалось.
— Це були дуже довгі метри. Не було жодної гарантії, що дістанусь. Але, як бачите, таки дістався. Звик, що в спорті завжди є старт і фініш. А тут фініш — це коли вижив.
Воїн каже, чіткий алгоритм дій під час поранення, якого навчили інструктори, врятував життя.
— Діяв за інструкцією, без паніки. Рюкзак, до речі, бахкав так, що побратими спочатку подумали: наступ.
Ігор Червинський тримав оборону на Покровському напрямку три місяці. Служив у складі розвідувальної роти. Завдання — типові для такої лінії: розвідка, вибір позицій для роботи дронщиків, їх прикриття та супроводження. Про спортивну кар’єру тут нагадував хіба що позивний — «Плавець».
— Лізуть-лізуть — а ми їх дронами у відповідь… Десятки «двохсотих», а вони продовжують лізти, — каже спокійно. — Я все намагався зрозуміти їхню логіку. Аж поки якось не взяв участь у допиті полоненого. Це був шок. Три класи освіти, шість діток, за кордоном жодного разу не був… Сказав, що пішов заради грошей. І здається, це була чиста правда.
Ігор розповідає, що з підрозділом і побратимами йому дуже пощастило.
— Мій командир роти — молодий капітан, та де тільки не воював. Із такими хлопцями за честь воювати поряд. Із забезпеченням у нас усе було чітко. Я постійно жартував: на мені стільки «грошей», що аж страшно: спорядження, броня, оптика, планшети…
Хоча воїн отримав поранення і зараз лікується у шпиталі, він ні про що не шкодує.
— Ніякої жалісної історії тут немає. Я робив те, що має зробити кожен із нас. І якщо буде треба — повернусь, бо війна триває. Бо перемоги не виграються самі собою. Як і запливи. Їх треба — виборювати. До останнього метра…
Фото з особистого архіва Ігоря Червинського
Анастасія Олехнович
