Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
39-річний Віталій, який до повномасштабної війни працював у нафтогазовій сфері на Прикарпатті, без роздумів пішов до військкомату одразу після вторгнення. Його старший брат, ветеран з 2014 року, попри інвалідність, також домігся свого й повернувся до війська, але його серце не витримало під час навчань. Для Віталія продовження боротьби стало справою честі.
Історію бійця оприлюднили на сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Спершу він був оператором-навідником грізної зенітної установки «Шилка». Її нищівну силу він відчув під час деокупації Херсонщини, коли українські штурмовики не могли прорвати щільну оборону росіян.
«Тоді задіяли нас, — згадує Віталій. — Ми висунулися й з відстані одного кілометра „прокосили“ посадку вогнем. Чотири гармати разом роблять 2640 пострілів за хвилину. Убійну силу зеніток не витримує жоден бліндаж. Після цього наша піхота змогла захопити ворожі позиції майже без бою». Він додає, що командир штурмової роти «Кіпіш» спеціально прийшов, щоб особисто потиснути руку кожному з екіпажу.
Проте така робота завжди пов’язана зі смертельним ризиком. Під час одного з виїздів, відстрілявшись по ворогу, їхню «Шилку» накрили касетними боєприпасами. Віталія врятували бронежилет і каска, але 12 осколків влучили в тіло. Чотири з них лікарі так і не змогли дістати. «Якби не професіоналізм нашого механіка-водія, ми б стекли кров’ю. Він під ворожим вогнем рвонув звідти», — каже боєць.
Після лікування Віталій повернувся в підрозділ і якийсь час воював у піхоті.
— Це було на Донеччині, ми вели ближні бої в багатоповерхівках. В одному секторі наша позиція була на 2-му поверсі, а росіяни зуміли прорватися на 1-й. Нам допомогли їх вибити сусіди з допомогою ручних гранатометів. До речі, на Донеччині мені довелося воювати поруч із бійцем мотопіхотного батальйону з позивним Лапа. Тим самим, що недавно вирвався з російського полону, підірвавши гранатою двох ворожих штурмовиків. Уже тоді він був дуже потужним, безстрашним бійцем…
Восени минулого року Віталій перевівся до 1-го стрілецького батальйону 128-ї ОГШБр, і хоча його посада пов’язана з ПЗРК (переносним зенітно-ракетним комплексом), час від часу доводиться допомагати й піхоті.
— Один із моїх бойових виходів тривав 23 дні, і майже щодня наші позиції штурмували росіяни — на багі, квадроциклах, мотоциклах. Ми відстрілювалися з автоматів і кулеметів, я працював із бельгійським кулеметом FN MAG. З допомогою артилерії й безпілотників ми відбили всі атаки, утримали позиції.
Сьогодні він продовжує службу, відбиваючи щоденні атаки росіян на багі та мотоциклах. Головною ж мотивацією для нього залишаються двоє дітей, що чекають на батька вдома, в Коломиї.
Як повідомляла АрміяInform, під час зачистки ворожих позицій боєць Князівської бригади Олександр, гукаючи свій пост «Плотва», отримав несподівану відповідь від окупанта, який виявився теж «Плотвой», що ледь не коштувало українцю життя.
