Наш кореспондент поспілкувався з інструктором одного з підрозділів, де навчають операторів наземних роботизованих комплексів. Він людина скромна, тому представляється коротко…
Маршрут військового водія — не звична дорога, а тонка лінія між життям і смертю. Адже навігатор безсилий там, де кожен метр — це виклик. Під колесами — невідомість, над головою — дзижчання ворожих дронів, а на горизонті — гуркіт артилерії. Та він мчить вперед, бо знає: попереду — побратими, які вірять, що за ними повернуться.
Один із таких водіїв — Сергій, військовослужбовець Другого Інтернаціонального Легіону Оборони України.
До того, як сісти за кермо військової машини, 54-річний Сергій усе життя працював зварювальником. Це не лише фізично важка праця, а й постійний ризик для здоров’я. Щодня — години роботи в задушливих приміщеннях, серед іскор, диму та випарів металу. Висока температура, гучний шум, напруження очей і спини — усе це поступово залишає слід:
– За всі ці роки набрався трішки болячок. І дружина мене відправила в Київ, у госпіталь Амосова. Там і зустрів війну. Вранці заскочила в палату старша сестра і каже: «Козаче, збирайся додому, тому що москалі атакували аеропорт».
Переживши чотири операції, Сергій міг би залишитися в тилу, щоби краще залікувати тіло. Але він навіть не вагався. Як тільки знову зміг упевнено стати на ноги — вирішив змінити зварювальну маску на шолом, а робочу форму — на піксель:
— Почав шукати, розпитувати людей: хто, де, що, як? В інтернеті знайшов наш улюблений Легіон. І зараз я тут. Мені тут краще, ніж вдома. У мене зять півтора року відбув, у мене племінник зараз на лікуванні після другого поранення. Це моє місце.
Для військового водія час — це не хвилини й секунди. Це відлік між “вчасно” та “запізно”. Чи вдасться доставити групу на позицію? Чи встигнеш забрати своїх — живих, поранених, іноді ледь притомних — із-під самого носа смерті? Чи зможеш сам вислизнути з-під обстрілу? Потрібно рухатися якомога швидше — настільки, наскільки дозволяє дорога, машина і здоровий глузд:
– Порівняно з нашими козаками гонщики «Париж — Дакар» просто пішки ходять. Дрифта донесхочу. Швидкості — скільки душа забажає. Було таке, що в день виїжджали. То трішки веселіше, ніж вночі. Сів, помолився, прочитав «Отче наш» і на газ.
Сергій володіє кількома мовами, а в Легіоні це не просто навичка, а щоденний інструмент. Він легко знаходить спільну мову з побратимами, розуміє їхні потреби, може чітко передавати накази й координати, уникаючи непорозумінь у критичних моментах. У війні, де кожна деталь має значення, такі знання — незамінні:
— Я все життя пропрацював за кордоном: об’їздив майже всю Європу, Латинську Америку. Перекладаю трішки з польської, нормально знаю іспанську. Працював і в англомовних країнах, тому можу й англійською. Якщо із жестикуляцією.
Для іноземців у Легіоні Сергій — свій, бо він не тільки слухає, а й розуміє. Але це не просто про розуміння слів — це про довіру між людьми з різних країн, які об’єдналися у боротьбі за свободу. У Легіоні завжди раді тим, хто щиро готовий битися за Україну, незалежно від місця народження чи мови. Бо головне тут — не паспорт, а мотивація, відданість справі та готовність стояти пліч-о-пліч із побратимами з усього світу.
