Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
46-річний піхотинець Анатолій провів п’ять місяців безперервно на одній з найгарячіших позицій. Земля там перетворилася на «порепану шкаралупу», ворог атакував на багі, а небо роїлося від дронів. Його рецепт виживання — не безстрашність, а самодисципліна, інтуїція та постійна робота.
Історію воїна опублікувала 128-ма окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада.
Анатолій родом із Хмельниччини. На початку повномасштабного вторгнення сам пішов до військкомату. Спочатку служив у розвідці. «Ми лазили до росіян дуже близько — собак їхніх чули. Брали полонених, знімали зброю з убитих, телефони забирали. Надивився всього. Двічі мене так контузило, що не знав, де я», — згадує він.
Згодом перевівся до піхоти. Його останнє «відрядження» на передову тривало п’ять місяців. Позиція, де він командував групою, була між населеними пунктами — на місці випаленої посадки. «Чисте поле, трава вища за пеньки. Дрони з оптоволоконним керуванням постійно літають — РЕБ не бере. З шостої ранку до обіду я нараховував по 16 скидів щодня, а після обіду вже не рахував — голова гуділа», — розповідає боєць.
Від позицій росіян — два кілометри. Вони час від часу штурмують на багі. «Їм до нас — 10 хвилин. Чую в рацію: „починається весілля“ — перевіряю „бельгійця“ (FN MAG 7.62), і починається саме воно. Частину штурмовиків накривають наші арта і дрони, але деякі доходять на 10 метрів. Я розстрілював їх із кулемета так, що броніки рвав у клоччя», — ділиться він.
Новачкам Анатолій пояснює просто: «Ви на підводному човні — виходу немає. Не слухаєш, не думаєш — не живеш». Страх — це нормальна річ, і це хороша мотивація. «Безстрашний — перший загине. Боягуз — теж не годиться. Потрібен той, хто стріляє, коли йде ворог, а не тікає чи панікує. Це не гра — це справжня війна», — наголошує він.
Пильність — ще одна вимога: «На СП не можна залипати в телефон. Ти маєш слухати, поки інші копають. Я був у таких „звиздорізах“, що знаю, як усе може закінчитись. Тому й сам копав, і змушував інших», — додає з усмішкою.
Триматися допомагає зайнятість і рідкісні дзвінки додому, коли є Starlink. Після повернення з передка, зізнається, буває важче: «Не можу знайти собі діла».
Про майбутнє говорить просто: «Якщо очі й руки будуть цілі — піду знову на роботу. Буду плитку класти, мозаїку. Житиму просто. Я розумію, що можу й не повернутися, але не шкодую, що пішов у ЗСУ. Воюю за людей і побратимів. За простих людей, не за когось там…»
Як повідомляла АрміяInform, на Запорізькому напрямку ситуація залишається без змін. Постійні штурми, інтенсивність яких іноді зменшується, а іноді зростає. Однак активність ворога ніколи не падає до нуля.
