Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Військовослужбовець із позивним «Сімба» — командир батареї в 43-й окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Тараса Трясила. На озброєнні в його підрозділу найбільша гармата у нашій армії — 2С7 «Піон».
В інтерв’ю кореспонденту АрміяInform офіцер розповів, як батарея допомагала 80-й бригаді заходити на територію Курщини, скільки росіян здалися в полон на КПВВ «Суджа» та як підрозділ обороняв Київ у 2022-му.
— Коли ви почали службу в 43-й бригаді?
— У 2020 році. Тоді я закінчив Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Перша посада — старший офіцер батареї. Спочатку довелось опановувати 2С7 «Піон». Бо в академії нас на такій техніці не навчали… У батареї були на той час лише командир батареї, я і механік-водій МТ-ЛБ.
До нас приходили нові люди, підписували контракт. За чотири місяці ми зібрали батарею, провели навчання, і в грудні вирушили до району проведення ООС.
— Виходить так, що батарею ви з нуля створювали?
— Так. Я прийшов у батарею, і в мене була одна гармата. Інші гармати до нас поступово приходили після капітального ремонту. Вони були повністю укомплектовані, питань до них взагалі не було.
Людей ми збирали з навчальних центрів. Переважно це хлопці 20–21 років. І частина тих військовослужбовців досі зі мною служать.
— Що потрібно, аби бути класним командиром?
— Люди мають тобі довіряти — це головне. Якщо не буде довіри до командира, то люди скажуть: «Мені нема що тут робити». Ну і, звісно, ти маєш завжди людей морально підтримувати і організовувати їхнє всебічне забезпечення.
— 24 лютого 2022 року ви де зустріли?
— О 5:00 уже виконували завдання на Троєщині, в Києві. Наші батареї «Піонів» від початку стояли на обороні столиці.
Я буквально кілька днів побув старшим офіцером батареї, а потім обійняв посаду командира батареї.
Коли ми працювали тоді на Київщині, то могли відпрацьовувати і 150, і 200 снарядів за день. На той час не були сильно так розвинуті БПЛА, РЕБ, тому майже нічого не заважало працювати. І цілі ми уражали доволі масово.
Пам’ятаю, у районі Житомирської траси на під’їзді до Києва ми танчик ворожий уразили. Розірвало його, башта окремо лежала. Також ЗІЛи, МТ-ЛБ уражали.
Потім на Харківщині ми певний час працювали. А далі вже перемістились на Донеччину, Бахмутський напрямок. Там ми працювали по складах боєприпасів, ПММ. Якщо були певні завдання, то і — по скупченнях піхоти.
— Наскільки тепер війна змінилась?
— БПЛА дуже сильно впливають. Наприклад, те саме переміщення можна здійснити тільки вночі. Тобто ми втрачаємо цей проміжок часу, майже добу — на підготовку, наприклад, вогневих позицій. Бо вдень ти її не зробиш ніяк. І забезпечення тепер так само — тільки вночі.
— Опишіть зброю, з якою працює ваша батарея.
— 2С7 «Піон» — це бог війни. Просто могутня артилерія. Коли такий 110-кілограмовий снаряд десь падає, то ворог вже там трішки не цілий (сміється). І гармата — не маленька, її добре треба ховати, маскувати.
— На Курщині ваш підрозділ виконував завдання?
— Так, ми від початку в Курській операції разом з іншими підрозділами брали участь. Наше головне завдання було — здійснити підтримку 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Ми працювали по району КПВВ «Суджа». Робили прохід. Там територія така об’ємна. Снарядів 250 я туди «поклав». Потім із самого контрольно-пропускного пункту вийшло 10 росіян. Здаватись у полон. З білим прапором. Але потім, як виявилось, там ще сиділо 60 осіб, у підвалах, включно з їхнім підполковником прикордонної служби…
У мене на Курщині завдання було — працювати по фортифікаційних спорудах, по пунктах управління, також по скупченнях піхоти.
— Чи перетинались із місцевими там?
— Так. Передавали їм харчі. Частина людей там нашим суржиком розмовляють, розуміють усе. Казали: «Ми їздили в Сумську область на ринок скуплятися». Коли наші підрозділи в Суджі стояли, місцеві нічого поганого не казали про нас, а як тільки ми вийшли звідти, і туди вже зайшли російські війська, то одразу почалося «слава Богу, що ви прийшли, бо вони нас катували».
— …Ви приїхали на інтерв’ю на машині, і вона посічена уламками. Що це було?
— А це ми ще на Донецькому напрямку стояли. Я тоді приїхав з вогневої позиції, лишив машину трохи далі від місця свого проживання. Буквально три хвилини минуло, як я зайшов до хати, і прилетів касетний снаряд від «Урагану»… Машина постраждала, але зі мною все добре.
Фото: Ігор Ткачов
До речі, якщо вас цікавить спеціалізований та аналітичний контент про військову справу — підпишіться на телеграм-канал АрміяInform та на сторінку в інстаграмі.
