Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
«Пам’ятаю, як нас по полю ганяв міномет „Васильок“! Ото весело було!» — з гіркою іронією згадує один з епізодів своєї довгої війни Василь на псевдо «Відьмак». Він відслужив строкову, потім за контрактом охороняв кордон на рідній Сумщині, повернувся до війська у 2015-му під час АТО, а сьогодні, після найзапекліших боїв у Білогорівці, Бахмуті та на Лисичанському НПЗ, продовжує службу в одній з мотопіхотних бригад.
Про свій насичений бойовий шлях та думки про сучасну війну розповів командир відділення Василь «Відьмак» зі складу 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.
Василь «Відьмак» родом із Сумщини, його рідне село — лише за десять кілометрів від кордону з росією, і там досі проживає його сім’я, попри постійні ворожі обстріли. Зв’язок з військом у нього давній: строкова служба у 2002-му, а вже наступного року — контракт з прикордонною службою.
«Охороняв рубіж нашої держави, можна сказати, у себе вдома», — каже він. Потім було цивільне життя, але у 2015-му, з початком АТО, він знову повернувся до рідних прикордонних військ. Зрештою доля привела його до 58-ї бригади, разом із якою він пройшов найгарячіші точки: Білогорівку, двічі Бахмут, обороняв Лисичанський НПЗ.
«Багато чого було, всього і не пригадаєш зараз», — посміхається «Відьмак». — «Пам’ятаю, як нас по полю ганяв міномет „Васильок“! Ото весело було! Ми вдвох з побратимом йшли на позицію… Кудись ми трохи не туди залізли й потрапили під мінометний обстріл. Дивом живий залишився, — автомат врятував: осколок від міни потрапив у нього і вибив зброю з рук».
А ще був випадок, як його «ворожий танк літати навчив». Під Бахмутом по них відкрили вогонь прямим наведенням. «Сім снарядів поруч лягло, один — за кілька метрів від мене вдарив в асфальт. Мене підняло над землею і відкинуло в якусь яму. Приходжу до тями — живий, тільки закривавлений, обірваний і брудний весь. Така от у нас, військових зв’язківців робота, — пов’язана з ризиком», — розповідає він. Він додає, що для такої роботи потрібно мати «сталеві нерви», щоб лізти на 70-метрову вежу під обстрілом або тягнути провідний зв’язок по потенційно замінованому полю.
Василь зазначає, як сильно змінилася специфіка зв’язку з початку 2000-х: «Дуже змінилася, ба більше, — міняється кожні пів року. Зараз майже все переведено у цифровий формат, тому служба потребує переважно айтівців, програмістів… використовуються радіостанції, інтернет.» Для перекодування рації потрібні спеціальні знання, тому дуже цінними є фахівці, що раніше працювали у компаніях мобільних операторів чи радіоінженерами.
Попри весь досвід та обережність, війна непередбачувана. Восени минулого року на Харківщині «Відьмак» підірвався на ворожій розтяжці та отримав травму обох ніг. На щастя, товариші витягли й доставили до шпиталю, де ноги врятували, і зараз Василь «вже бігає».
До війни «Відьмак» захоплювався бджолярством і зізнається, що мріє про свою пасіку. Ну і, звичайно ж, прагне повернутися до родини у своє прикордонне село.
Як повідомляла АрміяInform, «10 метрів — будь-яка куля, і ми залишаємо цей світ», — такі думки промайнули в голові командира на псевдо «Бірд», коли він з двома побратимами опинився затиснутим у ямі посеред поля під Первомайським, відстрілюючись від ворога.
