Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
«Коли ти переборюєш оцей страх і заціпеніння, тоді починає працювати холодний розум, і все вже йде на рефлексах», — ділиться досвідом Роман на псевдо «Говерла», командир гранатометного взводу, який до повномасштабного вторгнення був власником успішної компанії з вантажних перевезень.
Він пройшов шлях від перших боїв у Красногорівці, де захоплено спостерігав за знищенням ворожого танка, до місяця безперервних ворожих «накатів» по 6-8 разів на день під Макіївкою, після чого посадка, де ховалися окупанти, була «просто чорною від тіл, які розкладалися».
Історію бійця оприлюднили на сторінці 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго.
Його життя кардинально змінилося 24 лютого 2022 року. Він, 38-річний власник автопарку вантажівок-фур з Чернігова, після перших обстрілів Одеси швидко зібрав родину і вивіз до тещі на Львівщину, а сам, сказавши дружині, що йде в тероборону, попрямував до львівського ТЦК і записався до лав ЗСУ.
Його гранатометний взвод виконує завдання з прикриття піхотних позицій, що перебувають у прямому контакті з ворогом. «Ми стараємося зробити так, щоб ворожа піхота не підійшла на кидок гранати до наших позицій, ми її відсікаємо на підходах. Цей вогневий засіб [гранатомет] подавляє противника і бажання в нього наступати», — пояснює «Говерла». Гранатомети, за його словами, завдають піхоті серйозних осколкових уражень ще за 400 метрів — кілометр до позицій.
Першим бойовим досвідом для «Говерли» стала Красногорівка під Мар’їнкою. Там, за його словами, панував «дитячий максималізм», усі були надзвичайно мотивовані. Саме там він вперше побачив знищення ворожого танка, що стало «захопливим видовищем». Тоді вдалося відбити штурми ДРГ ворога без втрат серед його хлопців.
Найважчі бої, за його спогадами, були під Макіївкою у червні 2024 року. «Тоді були інтенсивні штурми, кожен день по 6-8 „накатів“… такий інтенсив був десь понад місяць. День в день ворожі атаки… доводилося перенаводити [вогонь]. Тоді попрацювали дуже круто», — розповідає він. Ціна для ворога була страшною: «Наш начальник артилерії десь у серпні передивлявся ту посадку — то там вона була чорна від тіл, які розкладалися. Їх було там дуже багато».
Війна, за словами «Говерли», дуже змінилася. Раніше гранатомети могли виставляти навіть на передній лінії, а зараз доводиться відтягуватися назад через постійну загрозу ворожих дронів, які «одразу починають вишукувати» вогневий засіб після його роботи. Навіть під Новодяним у 2023 році він вже відчув на собі удари FPV, які мають сильний психологічний тиск через «противний звук смерті».
Він згадує і втрату побратима — Саші «Цигана», який загинув під Новодяним від уламка після пострілу ворожого танка. Розповідає і про власне поранення під Макіївкою, коли йшов евакуювати «трьохсотих» і сам потрапив під скид. Тоді двоє його побратимів, Юрко «Кент» Кендюх та Олексій «Америка» Вівчарюк, проявили справжній героїзм, витягнувши спочатку важкопораненого «Мовчуна», а потім Тараса Кобзу з перебитою ногою.
«Говерла» також розповів про нещодавно взятого в полон окупанта, який виявився єдиним, хто вижив та дійшов до українських позицій з цілої роти, яку привезли на двох «Уралах». «Він нам казав, що їх перевозили по 40 чоловік в машині… і оце він єдиний, хто дійшов… Всі інші там в посадці так і лежали». За словами окупанта, їх кинули на штурм після тижня на полігоні. Це, на думку «Говерли», свідчить про те, як російське командування не цінує своїх людей.
Порівнюючи американський МК-19 та радянський АГС-17, «Говерла» віддає перевагу МК-19 за дальність (2200 м проти 1700 м) та готові стрічки з боєприпасами.
Свій підхід до командування «Говерла» описує так: «По-перше, треба бути чесним зі своїми людьми, справжню картину показувати на фронті та бути прикладом… Командир має бути не постійно на позиціях, але має принаймні хоча б заводити людей на позицію, він має розуміти, де стоїть вогневий засіб, зону обстрілу».
Війна, за його словами, з часом перетворилася на «рутинну роботу», де вже немає того бойового запалу, що був у перші роки. «Зараз я працюю десь відсотків, мабуть, на 50 від тодішньої віддачі. Ну, ресурс уже менший, уже здоров’я не таке», — каже він, додаючи, що хотілося б більше ротацій та відпусток, адже діти ростуть без нього.
Але головна мотивація залишається: «Я просто розумію, що я тут для того, щоб вони [рідні] були там цілі. Тому що, якщо ми тут не будемо захищати, то нас просто всіх перетворять на таких же самих одноразових, як оце зараз ми спостерігаємо на фронті, що їх масою женуть… Нам уже взагалі, якщо зараз відступити, то вони нас просто знищать і зітруть».
Як повідомляла АрміяInform, оператори БПЛА танкового батальйону 66-ї механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго нищать окупантів, які повсякчасно намагаються дійти до наших позицій.
