Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Його військовий шлях розпочався понад 40 років тому в горах Афганістану, пролягав через охорону космічних ракет на Байконурі, і сьогодні, у його майже 60 років, триває в лавах Збройних Сил України, де він захищає небо від російських атак. Це історія Анатолія, бійця з позивним «Дід», чий унікальний досвід дозволяє йому не лише майстерно виконувати бойові завдання, але й глибоко осмислювати природу війни та проводити болючі паралелі між радянським минулим і російським сьогоденням.
Історію бійця оприлюднили на сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Його шлях в армії почався одразу після школи, у 1983 році. Після навчального центру в Середній Азії — два роки служби у десантно-штурмовому батальйоні в Афганістані. Він брав участь у бойових виходах, полював на каравани зі зброєю, потрапляв у засідки. За мужність, зокрема за виведення групи з оточення без втрат, був нагороджений, в тому числі орденом Червоної зірки.
Проте сьогодні, маючи за плечима 20 років загального армійського стажу та досвід захисту вже рідної України, Анатолій дивиться на ту війну інакше.
«Ми були там загарбниками — такими самими, як зараз тут росіяни», — відверто каже він. «І радянська армія поводилася не краще. Якщо десантна група заходила в кишлак, і нам хтось стрельнув у спину, артилерія знищувала кишлак повністю — рівняла з землею із „Градів“. Не дивилися, що там жінки, діти, літні люди. Так само росіяни поводяться зараз в Україні — не рахуються з цивільними людьми.»
Саме через це переосмислення, пояснює боєць, він ніколи не хвалиться радянськими нагородами, а посвідчення учасника бойових дій оформив вже нове, українське, хоча старе давало б ті ж пільги.
Після строкової служби Анатолій закінчив школу прапорщиків і п’ять років служив на космодромі «Байконур» у Казахстані, охороняючи космічні ракети та ставши свідком історичного запуску корабля «Буран». У 1990 році, коли СРСР почав розпадатися, він звільнився і повернувся на рідну Хмельниччину.
Але у 2017 році військовий досвід знову став у нагоді — Анатолій добровільно підписав контракт із ЗСУ. Кілька років відслужив у зоні АТО/ООС в артилерійській бригаді, а у 2022 році перевівся до 128-ї гірсько-штурмової бригади. Зараз «Дід», як його називають побратими, є оператором ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу), працює переважно з «Іглою», прикриваючи піхоту від повітряних атак, а також чергує у складі мобільних вогневих груп, полюючи на «Шахеди» з великокаліберного кулемета «Браунінг».
Попри поважний вік (через два місяці йому виповниться 60, і він, можливо, найстарший боєць у бригаді), Анатолій не уникає бойових виїздів і фізично почувається чудово. «За фізичною підготовкою… можу дати фору набагато молодшим хлопцям. У мене стара закалка…» — посміхається він.
Порівнюючи службу в радянській армії та ЗСУ, «Дід» категоричний: «Це небо й земля». Головні відмінності — відсутність «дідівщини» та людське ставлення в українському війську. «Тут ми, як у великій родині, кожен стоїть за товариша горою», — каже він, згадуючи «скотське» ставлення командирів у СРСР. Водночас ветеран визнає: нинішня війна значно небезпечніша за Афганістан через тотальну загрозу з повітря. «В Афганістані не було дронів, а зараз під час крайнього бойового виходу на мене двічі скидали вибухівку».
Через два місяці Анатолій досягне граничного віку перебування на службі і планує звільнятися. Мріє повернутися додому, відпочити, ходити на риболовлю та будувати дачу для дружини. Каже, що сумуватиме за побратимами, але зв’язок підтримуватиме.
Як повідомляла АрміяInform, у двохвилинному повітряному бою підрозділ Повітряних Сил ЗСУ встановив свій рекорд — 11 збитих крилатих ракет за одне зіткнення. Це стало можливим завдяки майстерній роботі дивізіону Героя України командира Кирила Перетятька та грізному захиснику українського неба — зенітно-ракетному комплексу NASAMS.
