Наш кореспондент поспілкувався з інструктором одного з підрозділів, де навчають операторів наземних роботизованих комплексів. Він людина скромна, тому представляється коротко…
За позивним «Кот» ховається Олександр, чоловік, чия історія — це зріз долі тисяч українців, що зі звичайних робітників стали воїнами, міцно тримаючи фронт заради найдорожчого. До війни він складав механізми на криворізькому заводі, а сьогодні його пильний погляд вдивляється у ворожу темряву десь на гарячому сході країни.
Історію бійця оприлюднили на сторінці 17 Полтавської бригади Національної гвардії України «Рейд»
Весна 2022 року розділила життя Олександра на «до» та «після». Отримавши повістку, без зайвих вагань вирушив до військкомату, за плечима — місяць навчання на Полтавщині: тактика, медицина, стрільби. Перше бойове хрещення чекало під Харковом. Кілька місяців окопів, облаштування позицій та постійної напруги на околицях міста стали його першим фронтовим досвідом.
«Тоді ще не розумів, куди їду. Всі думали, що це тимчасово — на кілька місяців і додому», — з гіркою посмішкою згадує Кот.
Потім був Уди — населений пункт, що перебував під ворожим контролем. Завдання їхнього підрозділу — спостереження, стримування проривів. Перший ранок на новій позиції одразу ж приніс бойове зіткнення. Троє окупантів спробували прослизнути через балку, але пильність українських гвардійців зірвала їхні плани. Короткий, але успішний бій — і ворожа атака захлинулася.
Після бою Олександр разом із побратимом ніс чергування на вежі зв’язку. Його відповідальність — стабільність комунікацій, безперебійна робота генераторів, лагодження обладнання після негоди. По їхній позиції ворог не гатив, але зовсім поруч — регулярно.
«Інколи здавалося, що від вібрації згиналась багатометрова вежа. Ми просто мовчки сиділи й чекали — чи долетить», — розповідає військовий про моторошні миті очікування.
Наприкінці 2022 року «Кота» перевели до Бахмута — міста-фортеці, де точилися найзапекліші бої. Його група мала виходити на відбиття ворожих штурмів. Проте, ледь встигнувши облаштуватися, їх замінили свіжими силами. Новий рік зустріли під звуки канонади, єдиним святом стало коротке повідомлення від рідних.
Куп’янський напрямок став наступною точкою на його бойовому шляху. Тут позиції українських захисників межували з ворожими окопами. Доводилося проводити по дві доби безвилазно в сирій землі. Обстріли не вщухали — вдень і вночі, ворог застосовував усе: танки, дрони, артилерію. Сон — у бронежилеті, чергування — через ніч. Від постійної втоми та холоду тепловізор втрачав чіткість, очі сльозилися.
«Найважче було вночі: від тепловізора сльозились очі, темрява й тиша викликали напруження у всіх. Під час обстрілів хоча б зрозуміло, як діяти, а вночі — тільки очікування. Темрява просто з’їдала — нічого не бачиш, тільки слухаєш. Найменший звук здавався сигналом до атаки», — ділиться Олександр.
Були й прямі влучання — танкові снаряди, скиди з дронів. Одного разу ворожий боєприпас впав прямо в окоп. «Тоді подумав, що це кінець», — зізнається Кот. Але вибух стався поруч, і все обійшлося. Вижити допомагали думки про родину. Вдома на нього чекає син, якому ще не виповнилося й трьох років. Бачити його доводиться лише на відеозв’язку. Найболючіше — спостерігати, як росте дитина без його присутності.
Сьогодні для Олександра головне — продовжувати службу, доки кожен українець не зможе повернутися додому. «Я не думаю про далеке майбутнє. Спочатку — вижити, потім — будувати плани», — каже «Кот», чия мужність і відданість стали символом незламності українського народу, що бореться за своє майбутнє і за майбутнє своїх дітей.
Як повідомляла АрміяInform, він мав «бронь» від мобілізації, обробляв гектари землі та працював у «Харківгазі». Але з першим вибухом повномасштабної війни Іван, фермер із села Мурафа на Харківщині, вирішив, що його місце — на фронті, «провчити ворога». Боєць 113-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ з позивним «Потеряшка» пройшов горнило боїв на Донеччині, у Бахмуті та Кліщіївці, пережив надважке поранення, але повернувся у стрій до своїх побратимів.
