Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Прем'єра документального фільму, створеного відділом комунікацій Командування Сил ТрО ЗСУ (ТРО Медіа) спільно з Військовою комендатурою на території рф, відбулася в Києві.
Цей фільм містить те, чого боїться кремль – він розповідає правду про події на Курщині. Про те, як українські військові рятували цивільне населення російської Курщини. Як військова комендатура на території рф допомагала мешканцям прифронтових сіл, яких обстрілює і бомбить росія.
У фільмі немає прикрас, вигадок. Лише факти, обличчя, голоси людей, зруйновані росіянами російські села і міста. Правда, якою вона є. За словами керівника проєкту, помічника коменданта Військової комендатури на території рф полковника Олексія Дмитрашківського: «Це більше, ніж кіно. Це свідчення. Це — дзеркало, у яке має подивитися весь світ. Війна — це не тільки про героїзм і про мужність. Війна — це про людяність і гуманізм».
Цими днями виповнюється вісім місяців з того дня, коли вперше в історії нашої держави та й в історії Збройних Сил України створено Військову комендатуру на території російської федерації, яка й на сьогодні виконує завдання за призначенням.
Дуже важливо, щоб світова спільнота побачила, як на практиці на території держави-агресорки в особі Військової комендатури працює міжнародне гуманітарне право.
На Курщині, як виявилося, російською владою були залишені, тобто не були евакуйовані у безпечні місця, її ж цивільні громадяни. Перш за все, це люди літнього віку та діти. Не працювала жодна державна інституція — ні поліція, ні суди, ні банки, ні школи, ні дитячі садочки.
Також непрацюючими були так необхідні для місцевих мешканців медичні заклади та продуктові магазини. Тому, проявляючи людяність, при цьому пам’ятаючи все те, що робить ворог в Україні, особовий склад Військової комендатури на території рф під керівництвом військового коменданта генерал-майора Едуарда Москальова виконує свою гуманітарну місію на території противника з неухильним дотриманням норм міжнародного гуманітарного права.
Як розповів художній керівник стрічки, відомий кінорежисер Ахтем Сеітаблаєв, «це історія дослідження, чим відрізняємося ми, українці як політична нація, як військовослужбовці, від тих, хто нас хоче знищити. І це видно зі ставлення до місцевих мешканців, по тій роботі, яку там проводили наші Сили оборони, військовослужбовці, і поліція. Наші люди рятували не тільки громадян росії від бомбардування самих же росіян. А й культурні цінності в тому числі. І здавалося, виникає питання: навіщо це робити? Це робиться саме виходячи з того, що ми розуміємо, що із цивільними ми не воюємо. Ми розуміємо, наскільки важливо залишатися людьми в будь-якій ситуації, тим більше, коли йде війна. У цьому фільмі громадяни росії кажуть: “Ми поза політикою”. Ось, і це велике дослідження, зокрема, так званих маленьких людей, за чиєю мовчазною згодою розпочинаються війни. Як на мене, екзистенційне таке дослідження і свідоцтво».
…Важко словами передати те, що відчували наші захисники й захисниці під час виконання службових обов’язків на території російської федерації. Як розповів заступник коменданта з гуманітарних питань Військової комендатури на території російської федерації полковник Руслан Грищук: «Найбільш важким було усвідомити те, що ці цивільні люди, які стали жертвами розв’язаної їхньою ж державою війни та потребували захисту і допомоги, є тими, хто породив вбивць, які прийшли на нашу землю. І це було найтяжче — переламати себе і виконувати щодо ставлення до них свою гуманітарну місію. З нашого боку, особовий склад Військової комендатури на території рф під керівництвом військового коменданта генерал-майора Едуарда Москальова ужив усіх можливих, і я більше того скажу, неможливих у тих бойових умовах заходів, щоб забезпечити задовільні умови цивільним громадянам з погляду безпеки, гігієни, охорони здоров’я та харчування. Це мене вразило найбільше. Нам ще й досі болить за Бучу, Ірпінь, Харків, Суми, Маріуполь, Донецьк та сотні знищених та зруйнованих російською армією міст та сіл нашої України. Разом з тим Військова комендатура й надалі виконує свою гуманітарну, й, можливо, підкреслю — гуманну місію із захисту цивільного населення на території противника. Пишаюсь побратимами та посестрами, з якими проходжу службу. Вони справжні герої та героїні — цвіт української нації та невід’ємна частка великої європейської родини».
Режисер фільму, офіцер відділу комунікацій Командування Сил ТрО ЗСУ Павло Неугодов фільмує війну з 2014 року. Був поранений на Курщині, коли в автівку, якою вони їхали, влучив дрон.
Він розповів, що відмінність між роботою на території України і росії була в тому, що «на території України ми знімали все ж таки в більшості про героїчних наших людей. Там же — ми потрапили на ворожу територію і дуже важко було всередині відчувати те, що вони начебто твої вороги, але в один момент ти бачиш, що вони бідні, бідолашні, старі люди, які не змогли виїхати, яких кинули, деякі не можуть самостійно забезпечити власний побут, є лежачі, інваліди і тому подібні речі. І саме це було найважче — знімати, документувати тих людей, які фактично є твоїми ворогами. Наш колега і автор сценарію Олексій Братущак, який вже працював там, сказав, що дуже легко воювати з ними, ненавидіти їх на відстані. Коли ти безпосередньо одного кроку, одного метру з ними, то вже трошки замислюєшся. Тому якщо відверто, то звичайно ти ненавидів їх, десь, ну, насправді десь жалів, десь ненавидів. Важкий дуже процес був, тому що емоційні гойдалки постійні, від злості, болі, ненависті, тим більше, коли ти приїжджаєш туди, де є зв’язок, починаєш телефонувати своїм близьким, рідним, а твоя дружина каже, що твоя мама дві ночі вже сидить в бомбосховищі чи там в будинок моїх батьків прилетіло. От, тому дуже емоційно, дуже складно і це дуже вимотувало. Єдине, що тримало, — ти розумієш, що вони безпомічні. Це наче бити дитину чи ображати когось такого».
Керівник проєкту полковник Олексій Дмитрашківський вважає, що «все, що відбувається, має бути задокументовано, тому що, на мою думку, основне, що відбувається, це — пишеться історія. Новина в телевізорі живе від 10 хвилин, на превеликий жаль, до доби. Документальна стрічка живе століттями. Наші нащадки зможуть черпати інформацію саме з документальних стрічок. І саме тому вони мають бути правдиві, чесні. На жаль, не всі з тих, кого ми знімали, живі. Так, буквально наприкінці березня, коли на територію Суджанського району російської федерації заходили російські війська, загинув один з наших героїв стрічки, хоча ми пропонували йому евакуацію. І ще дуже багато людей загинуло, і зараз росіяни намагаються, що називається, приписати Збройним Силам України, що, відступаючи, розстріляли людей, хоча вони загинули від рук російської влади і російських збройних сил. Я думаю, що цей фільм має відкрити очі дуже багатьом людям, які слухають і прислухаються до російських пропагандистів. Я думаю, що це має принести свої плоди не тільки на території України, але і в росії, і в інших країнах. росія — це дуже важка країна, і зміни, які відбуваються, вони дуже важкі. У першу чергу, це через те, що все населення росії — це типові раби. У нас кіно називається “Маленькі люди, які розв’язали велику війну”. Але коли війна прийшла в їхній будинок… і це пояснення, що війна завжди має властивості бумерангу. І рано чи пізно війна повертається в будинок, звідки вона вийшла».
