Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
20 липня 1711 року військо московського царя петра І на чолі з ним самим було оточене армією Османської імперії біля Нового Стенілешта, на сучасному румунському березі річки Прут.
Становище оточених московитів було критичним, їм загрожував голод, тож капітуляція була неминучою.
І, як часто бувало в таких випадках, «цар, який знаходився у найбільшій небезпеці й був сповнений жаху смерті, не проґавив можливості скористатися незнанням Великого візира і надіслав віцеканцлера Шафірова до нього з карт-бланшем, а також кілька возів навантажених важливими речами, щоб задобрити Переможця і вмовити його узгодити умови миру. Це позитивним чином вплинуло на візира».
Османські війська припинили штурм за величезний хабар, який московський парламентер Петро Шафіров вручив турецькому головнокомандувачу. На підкуп візира було виділено з казни 150 тисяч рублів, менші суми призначалися іншим турецьким воєначальникам і навіть секретарям.
Прутський похід: найбільший сором Петра Першого
22 липня Шафіров повернувся з турецького табору з умовами миру. Московське царство повинно було передати Османській імперії контроль над Приазов’ям і мусило зруйнувати свої щойно зведені фортеці Таганрог, Кам’яний Затон та Новобогородицьку. Цар повинен був припинити втручання у внутрішні справи Речі Посполитої й «вийти геть із земель, пов’язаних з Річчю Посполитою, козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму». Отже, Московська держава мусила визнати юрисдикцію Османської імперії над Військом Запорозьким. До виконання умов договору Шафіров і син фельдмаршала Шереметєва повинні були залишатися в Туреччині як заручники.
23 липня мирний договір був скріплений печатками, і «після цього цар опівдні того ж дня… помаршував з турецьким конвоєм, для того, щоб татари не напали під час подорожі на цих втомлених і повністю переможених людей…
Найбільша частина його армії була знищена і з тієї невеликої групи людей, які врятувалися, 300 або 400 померли від голоду або хвороб».
Султан Ахмед III коли дізнався про угоду, підписану візиром, дуже лютував. І не безпідставно, адже Прутський мир петро І почав порушувати одразу, ще не дійшовши до московії.
Повертаючись з походу, взимку 1711–1712 років московське військо та лівобережне козацтво примусово депортували з Правобережної України понад 100 тисяч осіб. Процес не обмежувався виселенням — військові загони руйнували і спалювали господарства (насамперед житла), щоб вигнанці не могли повертатися, і вдавалися до реквізиції худоби та зерна. Ця депортація була помстою українцям за підтримку гетьмана Орлика.
Невдовзі цар уже через своїх дипломатів вимагав, щоб Османська імперія видворила зі своєї території шведського короля і його військо.
За те, що його головного ворога петра І так швидко випустили з оточення, Ахмед III змістив з посади й невдовзі наказав стратити візира Балтаджі Мехмеда-пашу. Тоді знову відновив проти московії бойові дії і тільки після цього петро І погодився негайно зруйнувати Таганрог і передати османам Азов.
«Мирні» угоди країни Z: гетьманські статті
У 1712 році у Стамбулі відновилися мирні переговори (як бачимо, у цьому місті здавна полюбляють вирішувати долю України), а з ними — підкупи, наслідком яких стало підтвердження Прутського миру, але з суттєвими правками в угоді. Зокрема, цар відмовлявся не від усієї України, а лише від Правобережної. Московське царство мало вивести війська з Правобережжя, але залишало за собою Київ з навколишніми землями, відповідно до «Вічного миру» 1686 року. Також зобов’язувалося заборонити підконтрольним лівобережним козакам здійснювати походи на Кримське ханство. Наступна передача Правобережної України полякам, згідно з міждержавною угодою Османської імперії та Речі Посполитої, зруйнувала надії Пилипа Орлика на відродження козацької держави.
Османи не вагаючись обміняли Україну на тимчасовий мир із північними сусідами, піклуючись виключно про власні інтереси. А змучена тривалою війною Українська козацька держава в наступні майже 80 років була розділена між трьома сусідами, втративши залишки незалежності.
