Про те, як змінилась роль снайпера на передовій та як готують майбутніх снайперів АрміяInform розповів сержант-інструктор школи підготовки снайперів 199 навчального центру ДШВ ЗСУ з позивним…
Цими днями виповнюється 310 років від часу нищівної поразки Московії в Прутському поході, яка на чверть століття зупинила її загарбницьку діяльність на південному напрямку. Але ця поразка мала би ще більш вагомі наслідки, якби московитам не вдалося підкупити османського візира.
Амбітний план Петра Першого
Окрилені перемогою під Полтавою і невдалим походом Пилипа Орлика у Правобережну Україну в січні-березні 1711 року, московити прагнули довершити свої військові успіхи. Власне те, що шведському королю Карлу ХІІ та українському гетьманові Івану Мазепі вдалося успішно відступити до Ханської України, Петро І вважав своєю найбільшою невдачею і прагнув помститися насамперед шведам і непокірним козакам. Османи ж традиційно хотіли використати своїх союзників, щоб відновити статус-кво у Північному Причорномор’ї.
Домовившись у квітні 1711 року про підтримку з господарями Молдови Дмитром Кантемиром та Волощини Костянтином Бринковяну, московський цар мав амбітний план швидкого підпорядкування собі земель аж до Дунаю, тому вирішив особисто взяти участь у цьому військовому поході.
На першому етапі 15-тисячний передовий загін армії, якою командував генерал-фельдмаршал Борис Шереметьєв, повинен був досягти Дунаю і перешкодити проходу османських військ через річку. На другому етапі, після приєднання Волощини, наступ слід було продовжувати через Дунай і Добруджу до Стамбула.
Прутський похід
17 березня 1711 року Петро І разом з майбутньою дружиною Катериною виїхав із Москви. Невдовзі московська армія вирушила з Києва через землі українського Правобережжя на Молдову. Вступивши на територію Правобережної України, царські підрозділи, за наказом Петра І, нищили українські міста і села, що підтримували орликівців, катували місцеве населення, десятками тисяч переганяючи на лівий берег Дніпра.
7–10 червня московити переправилися через Дністер на територію Молдови. 6 липня основні сили московського війська (46 тис. ос., 120 гармат) під командуванням Петра І та загони його союзника Д. Кантеміра (5 тис. ос.) правим берегом річки Прут підступили до столиці Молдови, міста Ясси.
Османська армія великого візира Баталджі Мехмеда-паші (близько 120 тис. ос., понад 440 гармат) 27 червня переправилася через Дунай в Ісакчі і, перебуваючи там упродовж двох тижнів, з’єдналась із 70-тисячною кіннотою кримського хана Девлета ІІ Ґерая, шведськими військами на чолі з Карлом ХІІ і запорожцями Пилипа Орлика.
Петро I, направивши семитисячний кінний загін генерала Карла Ренне на Браїлу (центр православної митрополії Константинопольського патріархату, якій підпорядковувалося Північне Причорномор’я), 10 липня з головними силами (38 тис. московитів, 5 тис. молдован, 114 гармат) рушив правим берегом Прута і 18 липня досяг села Стенілешта.
Як московитам вдалося вийти з оточення?
Османи переправилися через Прут 18 липня біля села Фелчу, розбивши передовий загін генерала Януса фон Еберштедта. 19 липня яничари атакували московські війська південніше Стенілешт, але зі значними втратами були відбиті. Московські війська відійшли в укріплений табір біля Нового Стенілешта, який 20 липня оточив противник. Становище оточених московських військ було критичним, їх капітуляція була неминучою.
Юст Юль «У разі затягування облоги військам загрожував голод. Допомоги чекати не було звідки. У таборі плакало і вило безліч офіцерських дружин, сам Петро I часом приходив у відчай, бігав взад-вперед по табору, бив себе в груди і не міг вимовити ані слова».
Турецькі війська припинили штурм за величезний хабар, який московський парламентер Петро Шафіров вручив турецькому головнокомандувачу. На підкуп візира було виділено з казни 150 тисяч рублів, менші суми призначалися іншим турецьким воєначальникам і навіть секретарям. Направляючи Шафірова на мирні переговори, цар готовий був прийняти будь-які умови османів, аби лиш врятуватися.
У той час надійшла звістка про взяття генералом Ренне міста Браїли. Зважаючи на значні втрати яничар і побоюючись несподіваного нападу московського генерала, великий візир вирішив розпочати переговори про мир з Петром І, хоча татари, козаки і шведи були категорично проти.
Прутський мир
22 липня Шафіров повернувся з турецького табору з умовами миру. Московське царство передавало Османській імперії контроль над Приазов’ям і мусило зруйнувати свої щойно зведені фортеці Таганрог, Кам’яний Затон та Новобогородицьку. Цар повинен був припинити втручання у внутрішні справи Речі Посполитої і «вийти геть із земель, пов’язаних з Річчю Посполитою, козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму». Отже, Московська держава визнавала юрисдикцію Османської імперії над Військом Запорізьким. До виконання умов договору Шафіров і син фельдмаршала Шереметєва повинні були залишатися в Туреччині як заручники.
23 липня мирний договір був скріплений печатками, і вже о шостій годині вечора московська армія з обозом та гарматами в бойовому порядку з розпущеним прапорами і барабанним боєм виступила до Ясс. Візир змушений був забезпечити «коридор» для відступу, адже татари і шведи погрожували напасти на московитів, попри підписану угоду.
Расмус Еребо «Солдати почорніли від спраги і голоду. Безліч почорнілих і вмираючих від голоду людей лежали по дорозі, і ніхто не міг допомогти ближньому або врятувати його, оскільки у всіх було порівну, тобто ні в кого нічого не було».
13 серпня 1711 року московити перетнули Дністер у Могилеві-Подільському, закінчивши Прутський похід.
Імплементація угоди, або Чому туркам і московитам ніколи не можна вірити
Султан Ахмед III за те, що його головного ворога так швидко випустили з оточення, змістив з посади і невдовзі стратив візира Баталджі Мехмеда-пашу. Подібна доля чекала невдовзі і на Волоського господаря Костянтина Бринковяну. Дмитра Кантемира врятувала втеча з Молдови до Московії.
Повертаючись з походу, взимку 1711–1712 років московське військо та лівобережне козацтво примусово депортували з Правобережної України понад 100 тисяч осіб. Процес не обмежувався виселенням — військові загони руйнували і спалювали господарства (насамперед житла), щоб вигнанці не могли повертатися, і вдавалися до реквізиції худоби та зерна. Так званий «другий згін» був помстою українцям за підтримку гетьмана Орлика.
Після походу цар звільнив 14 генералів, 14 полковників, 22 підпоручики та 165 капітанів, визнаних винними за провал кампанії. Але невдовзі оговтавшись, через своїх дипломатів вимагав, щоб Османська імперія видворила зі своєї території шведського короля і його військо. Османам така дипломатія не сподобалася і вони знову оголосили війну. Петро І, наляканий перспективою нових конфліктів, погодився негайно зруйнувати Таганрог і передати османам Азов.
У 1712 році у Стамбулі відновилися мирні переговори, а з ними — підкупи, наслідком яких стало підтвердження Прутського миру, але з суттєвими правками в угоді. Зокрема, цар відмовлявся не від усієї України, а лише від Правобережної. Московське царство мало вивести війська з Правобережжя, але залишало за собою Київ з навколишніми землями, відповідно до «Вічного миру» 1686 року. Також зобов’язувалося заборонити підконтрольним лівобережним козакам здійснювати походи на Кримське ханство. Наступна передача Правобережної України полякам, згідно з міждержавною угодою Османської імперії та Речі Посполитої, зруйнувала надії Пилипа Орлика на відродження козацької держави. Турки не вагаючись обміняли Україну на тимчасовий мир із північними сусідами, піклуючись виключно про власні інтереси. Тому Пилип Орлик із частиною старшини скористався запрошенням Карла ХІІ і виїхав до Шведської імперії, сподіваючись, розгорнувши широку дипломатичну діяльність, знайти для України нових, більш надійних союзників.
