Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Першим серед відомих московських князів, який назвав себе князем всієї Русі, був Василь I: про це відомо завдяки його монеті, на одній стороні якої він викарбував свій титул, а на іншій — «Хай живе султан Тохтамиш», що вказує на справжнього правителя територій, до яких належала москва.
Саме за правління Тохтамиша на межі XIV — XV століть степова імперія — Золота Орда досягла вершини своєї економічної та військової могутності. Проте, з часом Велика Держава розкололася на низку утворень, одним із яких і була московія, що прагнула зробити залежними від себе сусідні країни-князівства, що мали тяглість від Київської Русі.
Але через власну ординську природу московити не взяли бюрократичну юридичну систему, яка була розроблена в Київській Русі (на відміну від Великого князівства Литовського), а використовували ординське право: князь (пізніше — цар) — головний і йому належить усе. Земля надається лише за певних умов — зазвичай за умови служби в війську. За будь-яке порушення її можуть забрати.
Завдяки такій жорсткій системі управління починається розширення московської держави. Спочатку на захід, тобто у бік Європи. Тоді москва отримує формальний контроль над православними країнами з центрами у Твері, Новгороді та Пскові, які визнали московського правителя своїм «великим князем», проте зберігали незалежність.
Новгородська республіка — держава, в якій триста років правило віче, а князь традиційно був лише головнокомандувачем війська та не брав участі в політичному житті. Республіка, окрім власне Новгородської землі, включала також території від Балтійського моря на заході до Уральських гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів’їв Волги та Західної Двіни на півдні.
Як москва знищила традиції Новгородщини та перетворила Соловецькі острови на катівню
Корінням конфлікту, результатом якого стало підписання Яжелбицького миру між Новгородом і москвою 25 лютого 1456 року, була війна 1425–1453 років між двома гілками нащадків князя Дмітрія Івановича (згодом названого Донським). Основною його частиною було протистояння Василя Темного та Дмитра Шемяки. Після поразки Шемяки у боротьбі за «велике князювання» в москві його було прийнято як «великого князя» у Новгороді, але там він невдовзі був отруєний московськими агентами.
Щоб «покарати» новгородських бояр московський князь Василь Темний оголосив про «спеціальну воєнну операцію» й розпочав вторгнення на територію Новгородської республіки. На жаль, у 1456 році новгородці були розгромлені московськими військами.
Відразу після поразки на полі бою, новгородці скликали віче і звернулися до «великого князя» із клопотанням про мир. Делегацію на переговорах очолив новгородський архієпископ Євфимій II — старець, якого шанували в усій православній церкві (нині причислений до лику святих). Після кількох днів інтенсивних переговорів у селі Яжелбицях на шляху, що вів із Новгорода в москву, угода була підписана. Вона значно обмежувала суверенітет республіки: позбавляла права на зовнішні зносини та законодавчих прав, вищою судовою інстанцією став «великий князь», новгородська вічова печатка та печатки посадників замінювалися печаткою московського князя. Цікаво, що збереглися обидві копії договору — московська і новгородська. І, як виявилося, текст у цих копіях не однаковий (!).
«Мирні» угоди країни Z: договори про підданство як московська методика загарбання нових земель
Зокрема, до московської копії була дописана стаття «вічовим грамотам не бути», що відсутня в новгородському тексті. А статті «про правління по-старому» в тексті новгородської копії замінені статтями, що таке правління обмежують, у московській.
Зрозуміло, що такі відмінності саме в московському документі (можливо, виправленому пізніше) одразу призвели до того, що москва почала звинувачувати Новгород у порушенні договору.
Новгородці ж навпаки суворо дотримувалися умов угоди, викладених у їхній копії і обурювалися щоразу, коли в їхній бік лунали безпідставні звинувачення. Архієпископ Євфимій ІІ взагалі сприймав це як особисту образу, відійшов від справ і за два роки помер.
Постійно звинувачуючи новгородців, Василь II та його спадкоємець Іван III самі регулярно порушували статті, що стосувалися територіальної цілісності Новгородської республіки, надаючи московським боярам землеволодіння у сусідньому князівстві.
Врешті суперечки призвели до нової війни. У липні 1471 року новгородське військо було розбите московитами в Шелонській битві, а новгородські посадники, головні військові і політичні діячі республіки взяті в полон і страчені, як зрадники «великого князя». Новгородська земля після цього була настільки розорена і знелюднена, як не бувало до цього ніколи за жодних війн. За новим Коростинським договором Новгородська республіка втратила політичну самостійність і перетворилася на «вотчину» московського князя.
Але й цього було мало. 1478 московське військо обложило Новгород. Велику частину знаті (боярства) було вирізано цілими сім’ями, а понад половину купецьких сімей депортовані до московії. На їх місце були завезені купецькі сім’ї з підлеглих московському князівству східних земель. Таким чином новгородську еліту було знекровлено. Новгородська республіка перестала існувати.
