Наш кореспондент поспілкувався з інструктором одного з підрозділів, де навчають операторів наземних роботизованих комплексів. Він людина скромна, тому представляється коротко…
Щоб дістатись України на початку широкомасштабного вторгнення, Яків покинув ситу Бельгію, пішки перейшов кордон та в кузові вантажівки їхав до Львова.
У 2022 році брав участь у створенні батальйону «Дике Поле». Звільняв Куп’янськ. Дістав важке поранення під Лиманом. Нині є військовослужбовцем Київського ОТЦК та СП.
Про свій бойовий шлях Яків розповів кореспонденту АрміяInform.
Їхав сюди й розумів, що це шлях в один бік: або тут загину, або залишусь тут назавжди, бо за кордоном я чужий
«Ще до 2022 року я поїхав за кордон. Було бажання там залишитись, жити й працювати у Брюселі. І досить непогано все складалось: я займався встановленням сонячних електростанцій.
Але почалось широкомасштабне вторгнення. Перші два дні я моніторив ситуацію й водночас шукав, як доїхати до України, бо тоді майже ніхто не їхав у цей бік.
За два дні знайшов перевізника, який довіз мене до кордону. Кордон я перейшов пішки. До Львова їхав у кузові вантажного автомобіля, бо ніхто не їхав в Україну, навпаки — черга була на виїзд.
Я їхав сюди та розумів, що це шлях в один бік. Думав, або тут загину, або, якщо не загину, залишусь тут назавжди й за кордон не повернусь. Бо там я чужий.
Повернувся в Україну тому, що за плечима вже був бойовий досвід — чотири роки в АТО в добровольчому підрозділі. У 2014 році це був батальйон «Кривбас». Першим пішов туди батько, бо я ще я вчився. Я склав сесію, перевівся на заочну форму і теж пішов воювати…
І у 2022 році теж не міг просто сидіти та спостерігати за тим, що відбувається в моїй країні.
Разом з побратимами, яких знав з 20214-го, брав участь в обороні Києва.
«Усі штурми відбувалися за безпосередньої участі нашого комбата»
Згодом з побратимами ми вибули в Житомир, щоб сформувати на базі 1-ї бригади імені Івана Богуна 518-й батальйон «Дике Поле». Один із наших бойових товаришів став начальником штабу там. Мене призначили командиром роти, бо була вища освіта і бойовий досвід.
Частина бійців спочатку були непідготовленими. Бо в цивільному житті вони працювали машиністами електровозів, вчителями… Але вони готувалися і потім воювали, як справжні рекси.
Ми дуже пишались тим, що врешті-решт створили такий боєздатний батальйон.
До речі, всі штурми, які відбувались надалі, відбувалися завжди за безпосередньої участі нашого комбата. Його позивний «Туман».
Далі ми поїхали на південь. Брали участь у визволенні одного з населених пунктів.
Згодом нас перекинули на Харківський напрямок тримати позиції біля Балаклії. Під час одного з наших штурмів там, на жаль, загинув мій побратим з позивним «Хрест».
Ми брали участь і в подальшому визволенні Харківщини, зокрема, Куп’янська.
Далі виконували завдання в районі Невського. Це межа Донецької і Луганської областей.
Згодом мене призначили заступником командира 517 батальйону в тій же бригаді. Із цим підрозділом я вирушив на виконання завдань у район Вовчанська в Харківській області.
Заступник комбата — це, якщо зовсім просто, представник командира в підрозділі. Командир керує в штабі батальйону, на командному пункті. Заступник — з підрозділами, тобто на командно-спостережних пунктах рот, на позиції виїжджає. Коли люди бачать представника командування там, вони розуміють, що їх не кинули самих.
Пощастило, що наїхали на край міни
…Восени 2023 року нас перекинули під Часів Яр. Важко там було. Ворог вже на повну застосовував FPV-дрони, а позиції наші — у відкритому полі. Були серйозні втрати. З часом нашу бригаду відвели звідти.
А 31 грудня того ж року, наказом мене призначили в 60 Інгулецьку бригаду, де я виконував завдання як заступник командира батальйону.
І 4 січня ми їхали з позиції на БТР… Це під Лиманом було. Підірвались на ТМ. Але пощастило, що наїхали на край міни. Більша частина вибухової хвилі пішла вбік.
Мені тоді дуже сильно роздробило п’ятку. На тому і почалось моє довготривале лікування…
Поки лікувався, почав цікавитися FPV-дронами. Закінчив курси зі збірки FPV-дронів, почав збирати їх вдома на кухні для хлопців, які на фронті. А потім це переросло в майстерню.
У ній я ремонтував-збирав для бойових підрозділів дрони. І в такий спосіб хоч якось допомагав бойовим підрозділам, бо не міг сидіти на місці. І цей процес заспокоював мене.
Ну, а згодом вже був наказ на переведення мене в Київський обласний ТЦК та СП, де нині й проходжу службу.
Так, тут ближче до цивільного життя. Але мені від цього некомфортно.
Хочеться назад на фронт. Там простіше все.
…Нині в мене є дівчина. Ми познайомились на початку широкомасштабного вторгнення: якось заїхали на каву з побратимами, перед бойовим завданням. Познайомились, і відтоді чекала мене.
На фронті дуже часто я без зв’язку був. То дівчина моя присилала мені голосові повідомлення щодня: розповідала, як у неї день минув, запитувала — як у мене. А я ж приходив з позицій, там зв’язку не було, і за два-три дні у мене вже купа голосових.
Якось тоді ще сумнівався, бо був попередній важкий досвід у стосунках. Але потім зрозумів, що дівчина мене чекає. Збираємося одружитись».
Фото Наталії Кравчук та з особистого архіву Якова
