На тому, що обсяг контрактування виробництва НРК має суттєво зрости порівняно з минулорічним, наголосив під час Ставки наприкінці квітня Президент України та Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський….
Андрій Додик здобув на передовій позивного «Юрист», оскільки справді був фаховим правознавцем, адже мобілізувався в лютому 2023-го у 214 окремий штурмовий батальйон OPFOR з посади провідного інспектора Дубенського райвідділу філії держустанови «Центр пробації» у Рівненській області й мав дві вищі освіти.
Він мужньо та сміливо воював з ворогом і встигав допомагати побратимам розбиратися з різноманітними юридичними тонкощами, що існують і на війні. На жаль, за п’ять місяців після долучення до Сил оборони 35-літній захисник склав голову в бою з окупантом неподалік с. Іванівське Бахмутського району Донеччини.
Династія
Андрій народився і зростав у селі Мирогоща Друга в родині службовців у важкі для країни 1990-ті. Його тато — Мирослав Михайлович — довгий час очолював відділ інтендантського та господарського забезпечення Дубенської виховної колонії. У 2014-му у званні майора вийшов на пенсію, але продовжував тут працювати до ліквідації установи. Родина ця працьовита, тому, аби створити домашній затишок і майбутнє дітям, вони обрали варіант життя, що видався випробуванням, що здатна витримати далеко не кожна сім’я. Мати Андрія поїхала в сонячну Італію на заробітки, а батько лишився в Україні, виховуючи двох синів. Треба було себе неабияк організувати, аби встигати піднімати дітей і виконувати службові обов’язки.
Поки Наталія Володимирівна заробляла на добробут, деколи приїжджаючи «на вакації», голова сімейства був за тата і маму дітворі. Час спливав, Андрій закінчив у Дубно ліцей № 1. Постало руба питання обрання життєвої стезі. За порадою батька, він у 2005 році вступив у Чернігівський юридичний коледж, де здобув освіту молодшого спеціаліста і фах юриста.
«Андрій з дитинства займався легкою атлетикою, бо я теж бігав, і багато допомагав по господі, адже на селі слід добряче попотіти, аби мати кусень хліба й до хліба. Ми намагалися, щоб він був спортивним, мав певну базу знань. Син бачив і знав мою службу, не раз бував у колонії. І розумів: потрібно дуже дружити з дисципліною, поважати систему й постійно вчитися, пізнавати істину», — розповідає Мирослав Додик.
Закінчивши коледж у званні лейтенанта, Андрій у 2007-му прийшов набувати фахового досвіду в Дубенську виправну колонію інспектором із соціально-психологічної роботи з засудженими. Зрозуміло, в будь-якому старті у професії є свої складнощі, а також потреба вистраждати власні дієві підходи.
«Починаючи від оперативної діяльності до підтримання порядку в тій же їдальні — все варто знати й розуміти. Коли на молоді плечі лягає відповідальність за роботу в такому непростому середовищі, то це є реальним викликом. Довелося Андрію багато вчитися, інколи через важку науку. Уявіть: у свої 20 літ він прийшов у кримінальну систему, де наглухо закриті двері й ґрати на вікнах, і почав зовсім інше життя. Той, хто це не пережив, сповна не осягне. Проте Андрій дослужився до майора у 29, а я це звання отримав лише у 52 роки», — зауважує батько Андрія.
Сім років, відведених на щастя
Відпрацювавши два з половиною роки у виправній установі, Андрій Додик кар’єру продовжив у пробації. І закінчив Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», а згодом здобув диплом спеціаліста у НАВС.
Саме в той час Наталія Володимирівна забрала молодшого сина, якому на той час було 11 років, жити в Італію, кликала й Андрія. Проте він сказав: «Не поїду. Не залишу батька та Україну».
Андрій й Інна зустрічалися понад 5 років, а лиш потім побралися, у 2016-му. За два роки народилася маленька донечка Софійка. Нові події, розширення кола рідних та друзів…
«Оскільки він виріс з батьком, Андрій полюбляв куховарити і побутом займатися загалом. Коли стала його дружиною, цей принцип „чоловічого порядку“ заімпонував одразу, бо він був готовим до сімейного життя. На вихідні часто виїздили на природу, в Карпати. Як Софійці виповнився рік, вирішили поїхати до мами на її день народження в Італію автівкою та подивитися більше світу. Потім і в Словаччину до рідні мандрували. Загалом чоловік приділяв багато часу доньці. Я була неймовірно щасливою від того! Хоч ми обидва — Овни, трішки вперті, але таки я під нього підлаштувалася. Жили добре, та, на жаль, нам відведено на щастя так мало часу — всього сім років. Війна поставила на стоп усі плани й мрії, немов чорна діра, в якій не видно світла майбуття…» — згадує радісні моменти з минулого Інна Додик, яка нині працює в Мирогощанській сільраді на Рівненщині адміністратором ЦНАПу «Ветеранські послуги».
У батькових берцях поїхав на війну
…Андрія мобілізували взимку 2023-го. 14 лютого вже треба було виїжджати на навчання, а він ще 13-го цілий день проводив реєстрацію для клієнтів пробації… А потім постійно телефонував і розпитував по кожній справі, кожній людині. Андрій наполіг: слід довести все до кінця, аби після нього ніхто нічого не доробляв.
Далі були два місяці вишколу в навчальному центрі в Яворові. Тренінг був настільки інтенсивним, що порвалися новенькі берці, і своє взуття йому віддав батько. Він носив ті черевики 40 днів, коли на початку повномасштабки долучався до військової перепідготовки. Згодом Андрія в батькових берцях відправили під Бахмут у складі 214 окремого штурмового батальйону помічником гранатометника. Майже одразу — у квітні — перше поранення.
…Госпіталь у Харкові, реабілітація в Миргороді. Війна ніби відскочила на інший план. Буяла весна, зустрічаючи літо. Спілкування телефоном з домом і колегами: час листів, посилок і малюнків від Софійки, які носив із собою.
Після реабілітації Андрія відпустили на тиждень додому: побачитися із сім’єю, погомоніти із колегами з пробації. Останні згадують, що він радів зустрічі, але якось сумно радів, ніби відчував, що бачаться востаннє…
«На Зелені свята син прибув у відпуску, привіз подарунок Софійці — велосипеда. Утім, настрою не було, — за столом майже мовчали. Я його дуже просив: Андрію, не поспішай вертатися на фронт, давай краще підлікуємося… Але він одказував, що їхатиме до побратимів. Син уже занурився в інше життя і став іншим. Запам’ятав, як насамкінець сказав: «От побачите, прийду з війни, поверну спецзвання і знов працюватиму там, де раніше. Я вернусь і хазяйнуватимемо ще краще», — Мирослав Михайлович згадує епізод короткої побувки сина вдома.
І Андрій повернувся під Бахмут, де ситуація ставала дедалі критичнішою. В останній розмові з дружиною уперше зізнався: там дуже страшно! «Інно, напевно не повернусь… Не можу відмовитися, коли хлопці йдуть. Чи я не такий, як вони?» — чулося, немов вирок у слухавці.
Останній подарунок для доні — із пекла під Бахмутом
Про неймовірну любов до доні свідчить той факт, що Андрій встигнув із фронту передати їй подарунок. 17 червня 2023-го Софійці виповнилося 5 рочків і вона так чекала тата… Практично з передової він замовив доставку «Новою поштою» м’якої іграшки — подушки-єдинорога. Із району Бахмута, коли рідня саме святкувала день народження дитини, її тато вийшов на відеозв’язок… і востаннє поговорив з дочкою.
«Софія полюбляла гратися і спати з тим єдинорогом від тата. Вона й Андрій мали особливий зв’язок. Із нею чоловік умів домовлятися краще, ніж я, — справді! Дочка нині в першому класі. У музичну школу в клас фортепіано пішла, співає. Дорослішає й усе доросліші запитання ставить про татка, на які важко одразу відповісти. Ми навіть зверталися до психолога, щоб акуратно їй пояснити, чому вона не бачить татуся. Важко, але їй приходить трагічне усвідомлення того, що з Андрієм і нами всіма сталося. Вона досі малюнки пише, свічечки запалює — для тата», — розповідає Інна Додик.
На похорон Андрія приїхало кілька побратимів. Розповідали: Андрій був дуже пунктуальним. То — звичка ще з лейтенантських часів, каже батько, коли йому потрібно було прибути в установу ще до початку підйому. І бути вчасно, і навіть раніше, аніж вчасно — це його персональна відповідальність. Більшості тих побратимів уже немає — загинули в бою…
Однокласники виготовили меморіальну дошку, відкриту в Дубенському ліцеї № 1, де вчився Андрій Додик. Батькові та дружині героя надали право відкрити цей памʼятний знак.
«Коли приходиш, ведеш за ручку онучку в перший клас і бачиш пам’ятну дошку зі своїм сином — батьком цієї дитини — серце розривається від туги… Бо на тій стіні вже понад десять таких фото. А кладовища всі у прапорах українських… Наше горе — одне, а горе країни — це тисячі обірваних життів на злеті мрій», — говорить пан Мирослав.
Вони стояли до кінця…
Побратим Андрія Сергій Зубовський «Цой» з ним був в одному взводі ще з Яворова. У червні, коли Додик повернувся після поранення, вони мали два повні бойові виходи й змогли з того пекла повернутись. А у третій вихід за кілька днів до загибелі Андрія «Цой» дістав поранення й не зміг далі бути разом із товаришем.
«Ми там стояли до кінця насправді, бо бої з ворогом були дуже інтенсивні: противник буквально засів у сусідніх будинках і позиціях у районі „Літачок“ на виїзді з Бахмута до Іванівського. Там ми мали одну з останніх позицій — „Ведмідь“, де потрапили в оточення, ледь устигли вискочити. Та багато побратимів полягли. Я згодом довідався: в окоп, де перебував Андрій, прилетіла міна — без шансів для нього… На пам’ять про товариша зосталося останнє його фото перед фатальним виходом. Це я його зняв в окопі, коли настало нетривале затишшя між обстрілами», — розповідає Сергій Зубовський.
«Юрист» разом із «Цоєм» були моїми помічниками, а я — гранатометником. Ми з Додиком завзято працювали по ворогах, злагоджено. Казав йому: «Андрію, дай Боже усе закінчиться, приїдеш до мене на Буковину до Дністра із дружиною й донькою, відпочинемо добряче… Знаєте, тоді на позицію мав іти я. Але командир вирішив: спершу черга „Юриста“, потім — моя. Така вона, підступна війна та її страшна лотерея…» — згадав бойового товариша Віталій Скутельнік «Карась».
Вічна слава і пам’ять нашим братам та сестрам, які загинули за вільну Україну!
