У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
«Заходили на 5 днів, а вийшло, що на 77», — згадує свій бойовий вихід Олег Гранківський з позивним «Гран». Це був його перший вихід. І одразу в міські зустрічні бої в Торецьку.
«Штурми майже кожного дня. То нас штурмували, а ми відбивалися. То вже ми штурмували, аби повернути позиції. Відчуття були простими — день прожив і добре. Думав про дітей. Згадував цивільне життя — як би змінив його. За війну намагався не думати, бо в ній перебував. Треба було про щось гарне думати»
«Під час першого бою з трьох метрів не міг влучити у ворога. А потім страх минув, і почав влучати»
Олег — піхотинець 100 окремої механізованої бригади. В ЗСУ з літа 2024 року. Говорить, що коли отримав повістку, то й думки не виникло кудись бігти чи ховатися. Після базової підготовки потрапив у «Сталеву сотку» — так бригаду називають між собою бійці. Розповідає, що на «нулі» постійно відчувається страх. Але навчився з ним боротися.
«Починається бій — і страх минає. Складним був перший бій. Я тоді з трьох метрів не міг влучити у ворога. А потім страх минув, і почав влучати».
У Торецьку відбуваються ближні стрілецькі бої. Ворог відправляє на штурми малі групи — від трьох до п’яти людей. Контакти відбуваються на відстані 5-10 метрів, розповідає Олег і згадує один епізод, після якого дивом залишився живим.
«Ми були в гаражі у підвалі. Двоє знизу. А третій на сходах контролює ситуацію. І в нас якраз мала бути заміна. І в цей момент забігли в гараж п…и. Вони кинули гранату нам у підвал. Виручило, що підвал був із коридором, і нас не зачепило. Вони кричали: „холол здавайся“. Їм по рації передали, аби вони не лізли в підвал. І вони вибігли на двір. Ми встигли піднятися та взяти вхід до гаража під контроль. По них почали працювати наші дрони. Вони знову намагалися зайти, але ми вже не дали цього зробити. У підсумку їхню групу було знищено. Їх було шість, а нас троє».
Піхотинці мають підтримку з повітря, зазначає Олег. У небі постійно висять дрони. Стежать за ситуацією. У разі чого, завжди по рації командири підказують, що відбувається навколо.
«Тому противнику важко застати нас зненацька. Але й нам також це важко. Бо їхні дрони також постійно висять. Загалом, дрони — це найважче. Будь-які обстріли ще можна пережити. Десь сховатися. А від дронів дуже важко сховатися. Тут літає все — і розвідувальні, і FPV, і зі скидами».
«Дронами нам передавали все — від б\к до ліків»
Значну частину часу Олег провів майже в оточенні. Доставляти боєкомплект, харчі, воду звичайним способом можливості не було. Тому цю роль виконували дрони.
«Загалом, все доставляли дронами. Боєкомплект, сигарети, харчі, воду. Навіть ліки. Перекис, бинти, антибіотики, знеболювальні. Якщо чогось не вистачало, то ми передавали по рації, що нам потрібно».
А от медичну допомогу доводилося надавати один одному на місці. Олег з теплотою згадує інструкторів з такмеду, що були в навчальному центрі. Каже, що багато дали корисного.
«Було таке, що у хлопців гнили рани через уламки. Я хоч і не хірург, але їх діставав. Звичайним ножем. А що робити? Коли треба, то вчишся швидко. Хлопці 12 днів перебували тут пораненими. Не було змоги евакуювати. Але вижили, тепер лікуються».
Найважчі спогади — загибель побратимів. Коли помирають у тебе на руках, а ти нічого не можеш зробити.
«Виходили до „еваку“. Почали по нас працювати дрони зі скидами. В одній групі всі троє бійців були „300“. І один з них помер буквально на руках. Нічим не міг йому допомогти».
«До ранку дивився огляди футбольних матчів, які пропустив за 77 днів»
Зрештою, Олега та його побратимів змогли замінити. Перше, що зробив, — повідомив родичів, що живий. А після цього засів за інтернет, адже 77 днів був ізольований від світу.
«Переглядав все, що відбулося за ці 77 днів. А я дуже футбол люблю. То майже всю ніч огляди дивився. Вболіваю за „Динамо“, тож намагаюся дивитися всі матчі, в яких вони грають».
Потім Олегу дали відпустку. У підрозділі ледь не робили ставки — повернеться чи ні? Але він повернувся. І згодом знову пішов на передову.
«Був зустрічний бій. І ми перемогли»
Другий захід був коротшим — 12 днів, розповідає Олег. Під час одного зі штурмів він дістав поранення, і його евакуювали.
«Противник зайшов на одну з наших позицій. Тоді там загинули наші хлопці. П…ри були на першому поверсі. Тож треба було зачистити. Був зустрічний бій. І ми перемогли. Хлопців, звісно, не повернеш. Але ми хоч помстилися. У цьому бою був поранений. Навіть не помітив, коли саме. Літали гранати, свистіли кулі. Дрібні уламки в лице потрапили. І кульове в руку. Ще шолом врятував. Я лише потім помітив, що його пробило. З нього дістав оболонку від кулі й залишив собі на пам’ять».
-
- Фото Олександра Марченка / АрміяInform
-
- Фото Олександра Марченка / АрміяInform
Наразі Олег вже повернувся з лікування до свого підрозділу і готується до наступних виходів.
«Якщо не зупинити тут, то Донбасом це не обмежиться»
Сам він з Білоцерківського району Київщини. До мобілізації взагалі не мав жодного стосунку до армії. Вчився на агронома та все життя працював у галузі сільського господарства. Вдома на нього чекають двоє дітей. Про свою мотивацію бути у війську говорить просто:
«Я не хочу, аби мої діти потім почали говорити російською. Якщо люди будуть ховатися, а не захищатися, то Донбасом воно не обмежиться. Воно піде далі. Я цього не хочу».
Олег розповідає, що йому подобається атмосфера в його «новому» колективі. Багато хлопців, на яких можна покластися в будь-якій ситуації. Але він мріє про те, аби якнайшвидше припинилася війна.
«Вбивати — це не нормально для людини. Це не має та не може подобатися. Хочу повернутися до своєї цивільної професії»
23 лютого 2025 року Указом Президента України молодшого сержанта Гранківського Олега Володимировича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
