Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Уявіть собі: пил і гуркіт війни, команди лунають одна за одною: «Вогонь!», «Стоп!», «Відкат!». В центрі цього вихору стоїть вона, Руна. 26-річна головний сержант, командирка гарматного розрахунку 23-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.
Її історія, розказана для АрміяTV, це не просто сухий звіт про службу. Це вибухова суміш мужності, дисципліни та боротьби зі стереотипами, що доводить: на фронті жінка може не просто триматися на рівні з чоловіками, а й іноді перевершувати їх.
Стереотипи? Розстріляти з гармати!
Руна знає, що таке погляди здивування чи скептицизму. Вона сміється над тим, як цивільні досі не можуть звикнути до жінок у війську:
«Суспільство наразі ще не до кінця розуміє, що жінка на фронті може виконувати бойові завдання на рівні з чоловіками, а інколи навіть краще за них. Військові давно до цього звикли вже, а от з цивільними… Вони бачать військового у формі на вулиці — і автоматично думають, що це чоловік».
Її любов до зброї народилася ще в школі, коли вона вперше взяла до рук автомат. Мрія стати військовою горіла в ній попри все: виховання в інтернаті, віддалені стосунки з батьками — ці труднощі лише загартували її. Сестра й друзі стали її опорою, захоплюючись тією сміливістю, що вела її вперед.
Від сліз до потяга: перші кроки
Шлях до армії не був легким. У районному ТЦК Руні спочатку відмовили — вільних місць не знайшлося.
«Я була настільки розчарована, що йшла додому в сльозах», — згадує вона.
Та доля любить сміливих: того ж дня їй зателефонували з пропозицією служити. Без вагань вона зібрала речі й стрибнула в потяг і вирушила до навчального центру.
Це був початок — різкий, як постріл, і безповоротний…
Єдиний механізм на передовій
З 2018 року дівчина в Збройних Силах, а її екіпаж — це не просто команда, а справжня бойова сім’я. Тут є всі: від молодих бійців до 55-річного ветерана, який міг би відпочивати на пенсії, але обрав фронт.
«У моєму екіпажі всі чоловіки. Найстаршому — 55 років, у цивільному житті він уже на пенсії, але продовжує служити й захищати країну. В екіпажі від молодих й до тих, хто має десятиріччя досвіду. Ми працюємо як один механізм. Під час роботи всі слухають мої команди: „Вогонь!“, „Стоп!“, „Відкат!“ — усе відбувається злагоджено, адже у мене найкращі хлопці», — розповідає вона.
Тут є і старожили, як солдат із позивним «Вольт», що з Руною ще з 2018-го, і новачки, які швидко вчаться в гарячих умовах війни.
Кожен знає: коли Руна кричить «Вогонь!», гармата слухається, а ворог — тремтить.
Освіта під обстрілами
У 2019 році вона вступила до Таврійського державного агротехнологічного університету на «Маркетинг». Служба, курсові вночі, дистанційне навчання — вона жонглювала всім, навіть коли повномасштабне вторгнення закрило їй шлях до виїзних сесій. Завершивши бакалаврат, вона пішла далі — зараз здобуває магістратуру заочно. Коли гармата мовчить, Руна відкриває ноутбук.
На передовій: ближче до ворога, ніж будь-хто
На війні немає часу на розкачку. Кожен день — це тренування в реальному бою. Новобранці вчаться «на ходу», але всі тут добровольці, заряджені бажанням боронити свою землю.
«Ми — єдині, хто працює так близько до ворога. Коли вирушаємо, по радіозв’язку одразу знають, хто ми. Хлопці з піхоти часто дякують за підтримку, особливо під час штурмових дій. Дехто пробував працювати з більшої дистанції, але досвід показав — вогнева міць втрачається. Ми під’їжджаємо, відпрацьовуємо завдання і відходимо, змінюючи позицію кілька разів на день», — розповідає дівчина.
Їхня зброя — стара, але легендарна АЗП-57, яку ніжно називають «Трембіта».
«Коли нам її дали, вона працювала як слід. Я на ній вже майже два роки. До цього — ЗУ-23-2. З часом гармата зношується, але регулярне обслуговування, чистка та ремонт дозволяють їй ефективно бити ворога. Іноді вона ламається — вилітає якийсь палець чи зарядний механізм, але після ремонту знову „співає“. Ми навіть називаємо її „Трембіта“: коли вона розгортається в бойовому положенні, це виглядає неймовірно», — сміється Руна.
Дрони, РЕБ і золотий час артилерії
Війна змінилася. У 2022-му Руна ще не знала, що таке FPV-дрони чи РЕБ, а тепер без них — ані кроку. Дрони гудять над головою, цілячись у КамАЗ, але системи РЕБ рятують становище.
«Коли ми чуємо звук FPV-дрона, всі присідають. Але на КамАЗі захисту немає — ані броні, ані укриття. Тому в такій ситуації ми робимо швидкий відкат. Нас ганяють не тільки артилерія, але й дрони. Потрібно постійно слухати фронт, небо та ще виконувати завдання», — ділиться вона.
Та попри технології ворога, артилерія — її козир. «Фактично, кожен день для нас — це золотий час артилерії. Роботи вистачає і вдень, і вночі», — каже Руна.
Руна воїна і мрія про рух
Її позивний — не випадковість. Татуювання руни Тейваз на шиї, зроблене на Покровському напрямку, стало її оберегом. Символ воїна й переможця ідеально відображає її дух. А ще є спорт — те, що тримає її в тонусі.
«Це не про ідеальні тренування, а про рух», — пояснює вона.
Між виїздами — 20-30 хвилин на віджимання, прес чи імпровізовані гантелі з баклажок води. Берці замість кросівок, але головне — не зупинятися.
Її мрія? Власний спортивний зал. Спочатку планувала в Маріуполі, але війна змінила плани:
«У мене є мрія, але реалізовуватиму її вже після війни. Спочатку хотіла зробити це в Маріуполі. Головне — не в Києві, адже цей мегаполіс занадто шумний. Мені дуже подобаються Чернівці — місто з неповторною атмосферою, яке нагадує Львів».
Руна — це не просто ім’я. Це символ сили, що рве шаблони. Її гармата гримить на передовій, її голос керує боєм, а її мрії живуть навіть у хаосі війни. Жінки на фронті — це не виняток, а реальність, яку Руна нині втілює щодня…
