У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Від металопластикових конструкцій до інженерного забезпечення — шлях «Вікінга» з 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗС України. За три роки війни він став не лише професійним військовим, але й людиною, для якої «не байдуже» — це не просто слова, а життєве кредо.
Історію бійця оприлюднили на сторінці бригади.
Кремезний та статний, справжній козарлюга — так говорять про Романа. Ззовні він може здатися суворим та неговірким, але за цією зовнішністю ховається людина, якій не байдуже. Його робота потребує розрахунку, точності та виваженості кожного руху, і позивний «Вікінг» якнайкраще відображає його зовнішній образ та світогляд.
Колишній начальник цеху з виробництва металопластикових конструкцій, за три роки війни Роман пройшов довгий шлях — від тероборони до командира групи інженерного забезпечення. Війна та армійські посади сформували його життєву позицію: йому не байдуже!
«Відбиток на особистість і світосприйняття відкладає кожен вихід на позиції, кожне вдале мінування чи розмінування. Адже це відповідальність за виконання завдання і за своїх людей. Тому найважче переживаю втрати побратимів, — задумливо зізнається Роман. — Щоразу це вносить корективи у світогляд, загострює почуття справедливості, яке іноді накриває до безтями, бо все пропускаєш крізь серце».
У 2022 році, коли тисячі мотивованих чоловіків та жінок стояли в чергах до ТЦК, Роман був серед них. Він знав, куди йде і для чого. З кожною хвилею мобілізації потреба в поясненнях та роботі з людьми зростала, але це дає свої позитивні результати. Зокрема, в цьому підрозділі створено чудовий колектив, де побратими міцно стоять один за одного.
Війна внесла корективи у життя багатьох людей. Хтось вирішив стати на захист країни, а хтось — відсидітися. «Я вирішив піти на війну, щоб захищати все рідне й близьке. Хтось, навпаки, вирішив відсидітися. Це особиста справа кожного, — говорить Роман. — Але зі мною вони намагаються не спілкуватися, бо не мають про що. А я зі свого боку вважаю так: вас не було, коли мені було погано, то навіщо ви зараз, коли мені добре?».
Як повідомляла АрміяInform, жителька Волині Людмила Костюк вже третій рік служить у Збройних Силах України разом зі своїм котом ні прізвисько Ґріджьо.
