Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
«Так, у мене росіяни забрали дім, потім забрали у мене вдруге дім. Але... життя ж то не забрали? Я ж продовжую жити. І продовжувати треба жити де завгодно. Головне — щоби в Україні. Мене мотивує те, щоб росіяни не прийшли сюди та не знищили тут все, не вбили мою дитину і дружину. Бо я бачив на власні очі, що відбувається там, куди приходить Росія», — говорить Єлизар Гранков.
Росіяни двічі прийшли в його дім, рідну Донеччину: у 2014 році — в Горлівку, і у 2022 — у Маріуполі.
Він — лікар-анестезіолог. Під час оточення Маріуполя протягом 21 дня рятував поранених. Згодом покинув місто на узбережжі Азовського моря — коли вже росіяни зайшли на територію лікарні, де він працював.
Зараз Єлизар Гранков — у лавах 71 військово-мобільного госпіталю на Сумщині. Координатор відділення анестезіології та реанімації, інтенсивної терапії. Разом з побратимами рятують поранених з Курського напрямку.
Ординатор відділення анестезіології став до лав Сил оборони у червні 2023 року. Встиг отримати первинне офіцерське звання — молодший лейтенант.
АрміяInform поспілкувалася з медиком під час його відпустки та незадовго до нового відрядження — про роботу в оточеному Маріуполі та те, як залишав місто (на самокаті, уявіть!); про те, як прийшов до лав Сил оборони та порятунок поранених на Сумському напрямку; про те, чому наука і військова медицина мають крокувати пліч-о-пліч в нинішніх українських реаліях. І не лише.
Найстрашніше — ховати дітей
— Лікарі в цивільних лікарнях Маріуполя — це, певне, ті люди, котрі першими відчули на собі війну, оскільки довелося працювати з великою кількістю поранених цивільних. Наскільки інтенсивними були для вас ті дні?
— Ми дуже швидко відчули війну. Буквально за пів години після перших масованих ударів, о 5-6 ранку 24 лютого 2022 року. А потім — три тижні інтенсивної роботи, 24/7. Я тоді працював у кількох державних закладах: в 1-й лікарні в місті Маріуполь, обласній лікарні та ще в одній приватній. Кадри з лікарні Маріуполя у стрічці «20 днів у Маріуполі» знімали саме в нашому закладі. Журналісти в нас і знайшли прихисток, і працювали.
— Маріуполь навесні 2022 року. Що було найскладніше медику в оточеному місті?
— У нас закінчувалися препарати, але нам дозволили забрати все з лікарняної аптеки, і приносили препарати з найближчих аптек фармацевти та провізори. Але все одно: на ті об’єми та кількість людей, які надходили, — препаратів не вистачало. Занадто багато людей, занадто великий потік поранених.
— Який найстрашніший спогад за цей час зберігся у пам’яті? А який, навпаки, теплий спогад з того часу гріє вас?
— Знаєте, багато різного насправді було. Але найстрашніше — це ховати дітей… Це запам’ятається назавжди, до кінця життя — коли просто неможливо врятувати маленьку дитину, яку розірвало снарядами, уламками, кулями. Я не знаю, що може бути гірше…
З гарних спогадів — це робота з колегами. Так, тоді всі втомлювалися — але допомагали один одному, страхували, працювали, попри втому. Ці важкі три тижні в Маріуполі ми прожили як одна велика сім’я, яка виконувала головне завдання свого життя: рятувати. В оточеному Маріуполі була суто «чиста» медицина, взагалі без якихось інших зайвих думок. Як і зараз в армії — разом з побратимами, своєю командою ти не думаєш про гроші абощо — ви просто разом стали і зробили свою роботу.
Вихід з оточеного міста Марії: самокат і 20 блокпостів
— Ви вибиралися з Маріуполя через Бердянськ, і в одному з інтерв’ю розповідали, що вдалося успішно пройти один із блокпостів завдяки вашій мамі. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей епізод. Скільки загалом блокпостів здолали?
— Понад 20 блокпостів було. На деяких досить швидко пропускали, на деяких були тривалі перевірки, ледь у труси не лізли. Найважчий блокпост був, власне, на Бердянську, де «ДНРівці» стояли. Нас і на розстріл ставили під дулами автоматів, а коли побачили, що я народився в Горлівці — запитували, чому я за «матушку росію» не воюю.
Я спочатку їхав з міста на самокаті. Виїхав на ньому на блокпост за межі міста — потім він розрядився. Ми хотіли наздогнати автівку, де були дружина з батьком. Але не склалося, зрозумів, що не дожену. Був досить пригнічений стан. Потім ми з братом знайшли мікроавтобус, де була наша мама — і з’ясувалося, що в ньому можуть бути місця і для нас. Там було ще шестеро молодих чоловіків. Погодьтеся, таким складом важкувато проїжджати блокпости (усміхається). І от на блокпосту в Бердянську почалося: чіплялися до татуювань, до прописки — до всього. І мама наша сказала: «Якщо ви їх будете забирати — забирайте мене з ними, з синами моїми». Так нас відпустили швидко з аргументом «нах*й звідси». Шестеро наших попутників залишилися. Але то був вирішальний момент…
Самокат із нами виїхав теж, досі в батьків лежить. Дорога з Маріуполя до Дніпра зайняла добу.
— Що стало спусковим гачком, коли ви вирішили брати самокат і їхати з Маріуполя?
— Ми вже три дні як були під росіянами — вони захопили нашу лікарню. 9 березня від нас пішли останні журналісти, а 12-го зайшли росіяни. От просто в операційній вони навіть були.
Мене вистачило на три дні. Закінчувалися медикаменти, обстріли не припинялися, ФАБи били… Ну і зайшли росіяни — було зрозуміло, що далі будуть фільтрації, прискіпливо до кожного приглядатимуться… А я ще з 2015 року був «нев’їзний» у ДНР — багато, скажімо так, висловлював свою думку… Тому й вирішив залишати Маріуполь.
— Ви стали частинкою оскароносної стрічки «20 днів у Маріуполі». Чи відчуваєте себе частинкою зброї в інформаційній війні, яка працює на користь цивілізованого світу, розповідаючи правду без прикрас і пропаганди?
— Розуміння цієї медійності ніколи не було… Але якщо є якась допомога і це спосіб донести частину правди про Маріуполь, незатьмареної російською сраною пропагандою…
Вони ж просто знищили Маріуполь. Там був свій страшний котел. І стрічка не передавала того жаху, який відбувався в місті. Якби була можливість — можна було б зняти ще більше такого, що світ би вжахнувся. Бо періодично треба діставати й таку жахливу нашу правду для того, щоб її чули й бачили.
«На „стабіку“ відкрив нову картину своєї роботи саме як анестезіолог»
— Що привело вас до лав Сил оборони? Адже ви спочатку працювали в пологовому в Дніпрі, і ця робота, з ваших слів, стала для вас «терапією»… Чому все ж вирішили стати до лав військових медиків?
— Так, бачити як народжується життя — це прекрасно. Але у березні 2023 року я прийшов працювати у Головний військово-клінічний госпіталь спочатку як цивільний лікар у відділенні кардіореанімації, а за три місяці — мобілізувався. Доти ще працював у 4-й лікарні Києва, протягом семи місяців.
Так, я фактично працював на Міноборони та був заброньований, але була можливість за два місяці отримати офіцерське звання, і для цього потрібно було мобілізуватися. Тому й ухвалив таке рішення.
— Яке ваше враження від курсів військово-медичної академії?
— Загальна ідея — ок, але я вважаю, що мало людей проходять цей курс, хоча в нас чимало медиків, які не мають військової кафедри. І вони або не йдуть у ЗСУ, або, маючи медичну освіту, перебувають на посадах сержантських. Такі курси — це чудова ідея. Хоча коли я навчався — викладачі оперували нормативами, які існували ще до широкомасштабного вторгнення. Це, вважаю, застарілий підхід, бо за цей час поле бою змінило багато, м’яко кажучи, у військовій медицині. Багато застарілої інформації було, коли я навчався. Не знаю, як зараз, можливо, зміни вже є. Але наука має встигати за реальною війною. Банальний приклад: зараз на полі бою є FPV-дрони, яких ще два роки тому не було. Тому академія теж має дуже швидко змінюватися, трансформувати свої підходи, вносити нову інформацію в навчальні курси.
«Результат роботи — лише врятував чи не врятував»
— Кажуть, що війна — це завжди каталізатор якихось змін. Як це відображається у вашій роботі як анестезіолога, наприклад, зараз на Сумщині? Що змінилося на краще, а що — на гірше?
— Розвиток є. Я, як анестезіолог, працював в операційних, у різноманітних відділеннях, з дорослими, з дітьми, у реанімаціях, з важкими хворими тощо. Тобто була структура того, як ти працюєш. Потім почався ковід — структура роботи помінялась кардинально.
І от почалася війна. І тут теж насправді абсолютно інша медицина: з пораненнями, з масивними дефектами, з турнікетними синдромами, з кровотечами, пораненнями легень. Це було щось особливе в невоєнний період, і це є, на жаль, абсолютною нормою зараз, під час війни. І треба переналаштуватися на цю нову норму — рятувати та лікувати інших хворих, із зовсім іншими пораненнями.
Так, у госпіталі є круті моменти щодо можливостей, аналізів. Там лікуєш як в операційній, так і в реанімації.
А коли працюєш на виїзді, то… ти постійно «мандруєш». 2024 рік я майже повністю провів у «подорожах». Коли приїжджаєш на точку — треба познайомитися з лікарями, з головним, з іншими батальйонами і бригадами, з медиками. Багато комунікації. Бувало й таке, що, заїжджаючи на стабілізаційний пункт, нам доводилося все розгортати з нуля: знайти, де жити, як все розставити, підготувати. Цьому ніде не навчають — це приходить з досвідом.
Крім того, стоячи на північному напрямку, де важкі поранені, навчився багатьом маніпуляціям. Саме на «стабіку» відкрив нову картину своєї роботи саме як анестезіолог: ця робота швидка, а результат цієї роботи — лише врятував чи не врятував. Лише така ціна.
Можу пишатися тим, що завдяки роботі нашої команди, завдяки тій кількості людей, яка була, у нас жоден поранений не помер, врятували всіх. У нас стояв максимальний коефіцієнт корисної дії. Так, були «двохсоті» — але їх такими до нас вже привозили. І ми намагалися все одно з того світу дістати людей. Такі випадки у нас декілька були. Але, на жаль, мертвого неможливо оживити…
— Можете пригадати випадок, коли, здавалося б, надійшов безнадійний поранений, а ви його за ниточку невидиму з того світу витягуєте?
— Таких випадків більше, ніж достатньо… З того, що можна згадати… Якось привезли військового з пораненням в ногу, хірург взявся йому накладати анастамоз, щоб врятувати кінцівку…
І в цей же момент нам привезли старшого лейтенанта, командира підрозділу. У нього була агонія, він просто хапав ротом повітря, був блідий, стікав кров’ю. Йому дали кисень. Було поранення в грудну клітку. Інтубували. Увімкнули адреналін. Тривала інтенсивна робота, але легеня все одно не працювала, і він не тримав тиск.
Ми переливали йому кров, ставили плазму… Все це тривало десь годину. Ми намагалися його стабілізувати, а хірург водночас рятував іншого пораненого і його кінцівку. Перед цим він ще поставив дренаж у грудну клітку пораненого офіцера. Через деякий час саме завдяки цьому дренажеві ми і зрозуміли, що є внутрішня кровотеча — дірка в легені.
Цього пораненого ми повноцінно стабілізували лише після того, як хірург зашив судини та тканини.
Відправили в Суми. Згодом з’ясувалося, що в офіцера було зламано шість ребер і кровило шість артерій. Наш хірург у первинних умовах зашив п’ять із них.
Військовий вижив. Це — один із випадків. А таких було багато в умовах стабілізаційного пункту.
Наш хірург навіть декілька разів робив відкритий масаж серця: розрізав грудну клітку і качав. Але це якраз ті випадки, коли нам вже, на жаль, мертву людину привозили. І це вже був такий жест останньої надії: або заведеться або не заведеться.
«Боятися дядю з військкомату — це не те, що треба боятися в житті»
— Що б ви порадили цивільним, які зараз бояться? Бояться, зокрема, приєднуватися до лав Сил оборони? Як подолати страх?
Боже… Боятися дядю з військкомату — це не те, що треба боятися в житті. Абсолютно не те. А у відкритому доступі є чимало інформації про те, щоб чогось навчитися, зрозуміти чи себе мотивувати і стати до лав Сил оборони.
Люди втомлені від війни. На жаль. Але це — нормальна природна реакція. Людина не хоче воювати 5 років, не хоче воювати 10 років. Всі взагалі хочуть маленьку-маленьку тріумфальну війну — от це був би клас!
— Ви двічі залишали дім: у 2014-му — Горлівку, у 2022-му — Маріуполь? Що все ж дає вам стійкість і силу триматися, йти вперед?
— Гарне запитання… Але в цьому контексті я більше запитую себе про інше: що дає силу триматися моїм батькам? Їм зараз близько 70 років. 11 років тому вона втратили свій дім. Три роки тому вони втратили свій другий дім. І для них мотивація жити — сім’я, онуки…
Ні гроші, ні житло тут не є мотивацією. Так, у мене росіяни забрали дім, потім забрали у мене вдруге дім. Але… життя ж не забрали? Я ж продовжую жити. І продовжувати треба жити де завгодно. Головне — щоби в Україні.
Мене мотивує те, щоб росіяни не прийшли сюди і не знищили тут усе, не вбили мою дитину і дружину. Бо я бачив на власні очі, що відбувається там, куди приходить Росія. Мене мотивує ідея свого, українського, світу. І щоб не бути під «русскім міром».
— Що для вас стане завершенням російсько-української війни?
— І це дуже гарне питання… Окей, от оголосять перемир’я — наскільки? Місяць, два, рік, три? Загроза все одно нависатиме над нами, поки існує рф і її ідеологія.
Поки у рф не зміниться влада та ідеологічні установки в головах, поки вони не усвідомлять, що не треба лізти не на свою землю — доти буде постійна перманентна загроза. Бо це абсолютно відморожена нація.
Ну от ми вийдемо на кордони, наприклад, 1991 року — але хто буде росіянам заважати випустити по нас неочікувано якусь сотню ракет? І знову поперти сюди?
Росіяни мають визнати і сказати, що Україна більше не входить в плани «розвитку» рф.
І важливими також є гарантії західного світу. Хоча розуміємо, що зараз світ трясе по всіх напрямках… І ніхто не знає, що буде далі насправді.
Фото Олени Худякової та з особистого архіву Єлизара Гранкова
