На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Зі зручної навчальної кімнати — на тренувальний майданчик, після майданчика — в окоп, у ліс та штучні руїни. Тренування з тактичної медицини забирають десятки годин часу в багатьох різних локаціях і в умовах, наближених до бойових.
Інструктори доводять навички курсантів до автоматизму, не шкодуючи зусиль та розхідних матеріалів, адже від того, наскільки якісно боєць опанує алгоритм надання допомоги собі чи пораненому побратиму, залежать їхні життя.
Про те, як українських військових навчають тактичної медицини під час БЗВП у межах багатонаціональної навчальної місії Interflex на території Великої Британії, розповідає кореспондент АрміяInform.
Пізній вечір чергового важкого довгого дня. Після тривалих тренувань нас вишикували для підсумкового завдання. Ми стоїмо перед ангаром, спроможним умістити Ан-225 «Мрія». Головні ворота зараз зачинені, тож інструктори входять і виходять через майже непомітні на тлі величезної споруди дверцята.
Всередині щось відбувається — з привідчинених дверей та щілин попід воротами вириваються пасма диму, чути глухі звуки вибухів та дзвінкої «стрілкотні». Зрозуміло, що це аудіозапис, який програють через потужні колонки, однак відчуття все одно малоприємні — здається, що десь неподалік триває справжній бій.
Наше завдання — надати першу медичну допомогу пораненому за умов, що імітують бойові. Для цього потрібно знайти в ангарі бійця, який потребує допомоги, з’ясувати, яке в нього поранення, та відпрацювати по добре завченому алгоритму. А що і як потрібно робити — нас інтенсивно навчали впродовж кількох днів.
Спочатку заняття відбувалися в навчальних кімнатах і на тренувальних майданчиках у таборі, потім у польових умовах посеред лісу. За цей час усі ми по кількадесят разів надавали допомогу собі та побратимам — завчали алгоритм та відпрацьовували накладання турнікетів та перев’язок.
За спокійних умов кожен з нас упевнено виконає алгоритм MARСH, не заплутавшись у порядку дій, адже кількість та тривалість тренувань були більш ніж достатніми, щоб довести наші дії до автоматизму. Однак те, що здається простим у світлій тихій комфортній навчальній залі, стає значно важчим посеред небезпеки, бруду й гуркоту бою.
Уже під час польових тренувань ми мали змогу відчути, наскільки ускладнюється звичне відпрацювання алгоритму надання допомоги в умовах, коли необхідно здійснити евакуацію пораненого з-під умовного обстрілу в «червоній» зоні. У справжньому бою зробити це буде ще важче, тож із кожним наступним тренуванням інструктори намагаються максимально наблизити нас до реальних бойових умов.
Тренування в ангарі — черговий етап на цьому шляху ускладнення завдань. Ми знаємо, що за дверима триває умовний бій і там є поранені, однак окрім цього нам невідомо нічого. Зі спокійного шикування нас вкинуть у гущавину бойових дій, і потрібно буде вже на місці зорієнтуватися, що і як робити.
Перше відділення вже почало тренування, і ми уважно стежимо за тим, як інструктори уривчасто інструктують кожного бійця перед тим, як буквально вкинути його всередину будівлі. Особливою емоційністю відзначається інструкторка, яка чітко визначає, хто з бійців ловить ґав і висмикує його поза чергою.
Отримання завдання стає для такого курсанта ще неочікуванішим, ніж для інших, тож коли починає тренуватись наше відділення, ми намагаємося не втрачати пильності, ретельно стежити за чергою й тримати зоровий контакт. Слабкою ланкою виявляюсь я — вистачило відволіктися на соту частку секунди — й інструкторка висмикнула саме мене.
Інструктаж короткий і чіткий: групу бійців накрило «артою», є загиблі та поранені. Мені треба якнайшвидше дістатися до них під обстрілами по незнайомій місцевості, знайти «300-го», надати йому першу допомогу та підготувати до евакуації. Слухаю не перекладача, а інструкторку — це завжди дає кілька секунд фори.
«Аre you ready? Аre you ready? Go, go, go!» — кричить вона, хапає мене за барки та буквально вкидає до ангара. За дверима темно, шумно і душно — звуки вибухів і пострілів набагато гучніші, ніж назовні, а дихати в диму стає помітно важче.
Наступні кільканадцять хвилин минають як одна мить — все доводиться робити настільки швидко, що лише постфактум усвідомлюєш, що і як відбулося. Дію інстинктивно й автоматично — саме так, як вчили під час попередніх занять і тренувань.
Найважчою частиною завдання виявляється дістатися до пораненого — понад чверть ангару доводиться долати повзком у тісному тунелі, постійно натрапляючи на якісь перешкоди. Далі через завали будівельного сміття і гілок нарешті потрапляю на умовну позицію і починаю шукати «пораненого».
Пошуки займають кільканадцять секунд — у темряві серед купи брудного лахміття помічаю обриси людського тіла, яке ледь помітно ворушиться. В обличчя, густо заливаючи окуляри, порскає штучна кров з «відірваної» руки, тож далі накладати турнікет та відпрацьовувати весь алгоритм MARCH доводиться практично навпомацки.
З жахом зауважую, що руки в «пораненого» дійсно немає — штучну кістку та шматки м’яса приладнано до справжнього кикотя. Кричу до пораненого, він щось нерозбірливо відповідає англійською так, що чую лише: «Hand, hand!» Однак відірвану руку я вже зауважив і наклав турнікет — треба рухатись далі.
В якийсь момент, коли справа доходить вже до термоковдри, інструкторка зупиняє мене і говорить з «пораненим». Виявляється, він кричав про руку не мені, а їй — я надто сильно затягнув турнікет, і він просив його послабити. Інструкторка перевіряє та знімає турнікет — тренування на цьому завершується.
Ми виходимо на свіже повітря і я вислуховую зауваження і побажання щодо вдосконалення. Головних зауважень два — я не скористався одноразовими медичними рукавичками та наклав власний турнікет замість того, щоб знайти турнікет «пораненого».
«Він стікав кров’ю, а я нічого не бачив, тому довелося робити так, як вийшло», — коротко пояснюю причини помилок. «Затягнув добре, „в реалі“ він би вижив», — каже вона і повертає мене у стрій відпочивати, доки інші курсанти продовжують тренування. Побратими жартують над тим, як метка інструкторка знов висмикнула зі строю чергового найбільшого роззяву.
Гаррі Поттер та «кроляче вухо»: як виявити міни й уникнути кротів на Interflex у Британії
Після завершення тренувань до нас звертається чоловік, який грав роль пораненого. Виявляється, він професійний актор, який втратив кінцівки внаслідок автокатастрофи. Тепер він, як волонтер, долучився до навчальної місії Interflex, щоб допомогти українським військовим.
Чоловік наголошує, що пишається нами та гордий тим, що може допомогти українцям готуватися до захисту рідної країни та відсічі російської агресії. Він каже, що ми добре попрацювали і жартує, що на власному тілі відчув, що ми ставимося до тренувань дуже серйозно.
Інструктори так само нас хвалять, однак зауважують, що впродовж наступних днів інтенсивні тренування з такмеду продовжаться, адже лише практика є запорукою досконалості.
