Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
З військовослужбовцем ЗСУ Андрієм я познайомилася у відділенні шпиталю, де він проходив реабілітацію після поранення.
У 2015-му чоловік разом з дружиною покинув рідний Луганськ — він не хотів залишатися на території, де панували беззаконня і хаос, що втілює «русскій мір». Згодом родина осіла в Києві, де Андрій заснував власну справу з виготовлення сувенірів. Проте у 2022-му році війна наздогнала чоловіка й у столиці…
Щойно він отримав повістку про мобілізацію, відразу прибув до районного ТЦК та СП:
— Один раз я вже збіг від війни, заплативши високу ціну — в Луганську в мене залишилося все! Тож цього разу я вирішив приєднатися до лав ЗСУ! — згадує чоловік.
Пройшов навчання в центрі, отримав перше офіцерське звання, згодом прибув до свого підрозділу, який боронив фронт від російської орди на Луганщині, поблизу Білогорівки.
10 березня відбувся його перший бойовий вихід. Андрій згадує, що загарбники тоді збільшили кількість атак і застосування озброєння по українських позиціях, та пов’язує це з проведенням незаконних виборів президента московії.
— Військовому керівництву росії потрібно було продемонструвати хоч якийсь результат так званої сво напередодні виборів, тому вони закидали нас піхотним м’ясом, труїли газом, палили «фосфором», гатили зі всього, що мали на озброєнні…
Офіцер розповідає, що від еспешки, де він перебував з побратимами, до ворожих позицій було якихось 150 метрів — російські орки повзли невпинно, а український кулемет не замовк навіть тоді, коли в бліндаж на позиції прилетіло та засипало одного з побратимів Андрія.
— Я відкопав товариша, він був поранений та в шоковому стані. Наш боєкомплект залишився під завалами, як, втім, і тіло іншого побратима. Нам нічого не залишалося, крім як «погасити» штурм росіян, вистрілити по них чотири кулеметні стрічки та всі патрони до автоматів, які мали в наявності — а це понад двадцять магазинів, і відійти з позиції.
…Перший ворожий скид вбив пораненого, коли побратими намагалися відтягнути його до точки евакуації. Офіцеру ж скалками перебило верхні кінцівки. Поки він шукав безпечне місто, де б можна було перев’язати рани, другий ворожий снаряд, скинутий з безпілотника, перебив Андрію ногу…
— Я розумів, що з такими ранами навряд чи зможу дістатися тилу, але мене врятували хлопці, які відходити із сусідньої позиції: затягнули турнікети та відтягнули до точки евакуації, — згадує Андрій.
У бліндажі медики надали допомогу офіцеру, затампонували рани, перев’язавши їх. Сил надали трохи їжі та води, покращити кровообіг і зігрітися допомогли хімічні грілки, які вклали в руки пораненому.
… Потужний удар чергового російського снаряда майже знищив криївку, де очікував на евакуацію поранений військовий. Андрій опинився засипаним землею на рівні очей, стоячи, адже саме в мить «прильоту» хотів покинути укриття, оскільки розумів, що воно може бути зруйнованим.
У холодному ґрунті чоловік мав провести близько 20 годин…
— Я розумів, що потрібно було зробити все можливе, аби нормально дихати, оскільки глина навколо стискала грудину, а це могло призвести до смерті. До того ж було повно землі в роті. Я відплювався, наскільки це було можливо, викопав такий собі «кратер» підборіддям, почав рухати тілом, щоб звільнити трохи місця навколо. І весь час думав про те, яка в мене страшна смерть, чи знайдуть моє тіло колись і що скажуть моїй родині стосовно моєї загибелі…
Андрій згадує, що в якийсь момент через біль від поранень, втому, переохолодження і безнадійність ситуації він вирішив померти, просто затаївши дихання. Проте зробити це виявилося не так вже і легко — тіло чоловіка продовжувало боротьбу за життя… І ці непереборні інстинкти надали військовому сил. Він почав кликати на допомогу!
Побратими офіцера, почувши, що під завалами є живий, звільнили його із земляної «домовини» — на це пішло близько 6 годин. Проте евакуювати в більш безпечне місце ще довгий час не могли — над позицією постійно «висіли» ворожі «пташки».
На третю добу від поранення, о 7 годині ранку, Андрія вирішили евакуювати, адже через втрату крові, переохолодження і стрес стан здоров’я чоловіка стрімко погіршувався. Але і тут доля була не на боці військового.
— Через потужний обстріл, що вели по нас орки, товариші, які намагалися доправити мене до тилу, вимушені були залишити мене в полі. Я знову залишився сам на сам із землею і небом. Проте я розумів, що мені потрібно протриматися до темряви і за мною прийдуть. Все, що я тоді зміг зробити, це лягти на ноші та чекати. У той момент сили геть покинули моє тіло. А ще дуже хотілося пити — за ковток води я готовий був віддати життя.
Вдень, коли піднялося ранкове весняне сонце, стало трохи легше — поранений зігрівся. Але сонце на полі бою вмить стало ворогом — лежачі на відкритій місцевості при світлі дня, український військовий став мішенню для російських безпілотників. На щастя, їм ніхто не «зацікавився»…
— Мабуть, орки вважали, що шансів на життя в мене не залишається. Або хотіли використати як приманку для евакуаційної групи, — ділиться думками Андрій.
З настанням темряви по українського офіцера повернулися товариші. Це був надзвичайно складний шлях повернення з фронту — нести пораненого довелося декілька кілометрів, поки кілька ворожих “пташок” переслідували групу. А потім, під ранок, побитою автівкою на пробитих колесах неслися на шаленій швидкості під обстрілами розбитою вщент дорогою.
— Коли вони несли мене на руках, я непритомнів від болю, а хлопці лише підбадьорювали: «ти тільки живи, ти вже стільки витримав, тепер вже соромно буде померти»…
… Позаду в Андрія кілька операцій і довготривала реабілітація. На жаль, через довге перебування під землею та ушкодження нервів розвився частковий параліч кінцівок. Проте він все одно вдячний долі за те, що вижив.
— Після того, що я пережив, я вдячний вищим силам за кожен наступний день життя. Я вдячний, що познайомився з побратимами, для яких людське життя є вищою цінністю і за яке вони готові боротися, незважаючи на обстріли, дрони та інші складні обставини! І я вдячний кожному з них, хоч і не пам’ятаю їхніх імен…
