Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Історію про те, як на фронті чотирьох російських військових взяли в полон двоє наших воїнів, розповіли у 114 бригаді Сил ТрО ЗС України.
Вони постійно кричали: «не вбивайте, не вбивайте!»
— Був «трьохсотий» на нашому взводному опорному пункті… Ворог у тому районі зайшов між позицій, його точну кількість нам не сказали. Наче п’ятьох бачили. Тому на ранок поставили нам завдання — зайти зачистити (посадку. — Ред.) і забрати пораненого, він не міг ходити, — згадує воїн з позивним «Добрий».
За словами військовослужбовця Антона, він з «Добрим» у «двійці» тоді пішов уперед посадкою:
— Ми зачищали, і там дуже багато «льожок» було, позицій. Ми просто просувалися посадкою й кидали гранати, бо посадка дуже щільна була: листя постійно, коли сонце пробивалось, мерехтіло. Здавалось, що за кожним кущиком хтось сидить… Ми вели вогонь, закидали гранатами й переміщувались, якомога швидше, щоб заволодіти частиною посадки.
— «Тоха» (Антон. — Ред.) каже: «Бачиш ворога? Вали його». Противник тоді зрозумів, що битися з нами не сильно вийде, — зауважує «Добрий».
Антон додає, що ворог дійсно розгубився:
— До того ж у них і підкріплення не було. Коли я вже вибіг і побачив їх, вони просто підіймали руки. Єдине, що вони постійно кричали: «не вбивайте, не вбивайте!»
Постало питання, як їх зв’язати, бо ні скотчу, нічого не мав…
«Добрий» уточнює, що їм протистояли четверо росіян:
— А п’ятий втік у них ще вночі. Полонені сказали, що він автомат викинув ще дорогою на позицію.
Як зазначає Антон, по росіянах було видно, що воювати вони не сильно бажають:
— Я так зрозумів, що вони дійшли до цієї посадки й чекали підкріплення, бо не розуміли, куди далі йти. За той час, як спілкувалися, вони розповіли, що їх кинули, змусили сюди йти. Казали, що вони взагалі тут ні до чого. Хоча за документами там були й контрактники з 2018 року. Може, актори хороші. Постало питання, як їх зв’язати, бо ні скотчу, нічого не мав. Я побачив на бронежилеті в одного був джгут. Ним і зв’язав… Врешті-решт чотирьох взяли в полон і дуже швидко забрали свого побратима, «трьохсотого», який чекав нас.
Антон каже, що на цьому пригоди не закінчились. Коли пораненого дотягнули до точки евакуації, то машину, яка мала забирати наших воїнів, помітив ворог.
— І почався мінометний обстріл. Було дуже гаряче, поруч прилетіла «120-ка» і посікла машину та водія з позивним «Тімоха». Ми дуже швидко застрибнули в пікап і зі швидкістю 140 кілометрів за годину летіли в багажнику по полю під щільним обстрілом, — згадує Антон.
«Добрий» підтвердив, що наш поранений вижив, нині перебуває в госпіталі.
