Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
За плечима командира розвідувального підрозділу 80 десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗСУ Сергія двадцять років військової служби, з яких майже половину він провів на війні.
Про бійця розповіла 7 вересня його бригада.
Його розвідники з’являються, як привиди, і як привиди зникають непоміченими, але якщо вступають у бій, то діють швидко і блискавично. Вони вже давно наводять жах на російських окупантів, де вели й продовжують вести бойові дії Галицькі десантники.
Засідки, нальоти, раптове захоплення та зачистка позицій противника, його спостережних постів, виявлення важливих ворожих цілей та різних об’єктів, взяття полонених, трофейної техніки та багато іншого — все це бойова робота підрозділу Сергія.
При цьому розвідники застосовують усі наявні технічні можливості для пошуку важливої інформації, а також види розвідки. І постійно вдосконалюють свої навички та можливості.
Це саме його хлопці в перші дні Курської операції один за одним знайшли три танки Т-80БВ і гаубицю Д-30, що залишили росіяни під час панічної втечі.
«То був справжній джек-пот: шукали противника, а натрапили на його покинуті техніку та озброєння. Щоправда, відступаючи ворог намагався своє майно добре замаскувати, але від нас все одно не сховаєш», — з усмішкою каже Сергій.
Окрім ворожої техніки, його підрозділ внаслідок стрімких та рішучих дій, взяв у полон кілька десятків бійців противника.
«На допитах полонені розповіли, що командування обіцяло їм підтримку артилерією та авіацією, а також допомогу резервами. У підсумку ж — забули про своїх людей, що вплинуло на опір російських військових», — розповідає Сергій.
З полоненими росіянами офіцер та його підлеглі поводились гідно: надавали медичну допомогу, годували, ділилися цигарками. Попри непоодинокі факти злочинного ставлення російських військових до українських військовополонених, Сергій каже, що відповідати ворогу цією ж «монетою» не хоче. Можливо тому, що не з чуток знає про ворожий полон.
Сталося це у вересні 2014 року, коли російські війська штурмували Луганський аеропорт, який обороняли Галицькі десантники. Тоді його відділення, яке несло службу на спостережному посту біля летовища, було відрізано від основних сил.
Через окуповану територію десантники намагалися вийти до своїх. Але не судилося: десантників здав ворогу один з місцевих мешканців, який поїхав до Луганська і повернувся з ротою проросійських бойовиків на БТРах.
«Бій був недовгим: ми відбивались до останнього набою, але сили були занадто нерівними: з восьми бійців, п’ять моїх воїнів було поранено, з яких двоє були важкими», — зазначає Сергій.
У тому бою він і сам отримав поранення.
«В полоні зі мною виявив бажання поспілкуватися один із ватажків так званого «лнр». Він настирливо пропонував мені перейти до них. Коли ж я відмовився, то сказав, що обміняє на когось зі своїх, але додав: якщо я знову потраплю в полон — живим вже не вийду», — розповідає офіцер.
За 27 днів Сергія обміняли. Трохи згодом повернулися й інші бійці, які потрапили з ним у неволю, що було особливо важливим для їх командира.
Все тому, що для офіцера-розвідника солдати та сержанти його підрозділу це не просто заповнені клітинки у штатно-посадовому списку за якими не видно живих людей. Це справжні воїни, кожного з яких він добре знає: їх здібності, характери, та навіть звички. Саме це допомагає офіцеру використовувати особливості кожного свого розвідника для успішного виконання поставлених бойових завдань.
«За роки війни, я зрозумів, що тут працює один принцип: чим більше вкладеш в людей сил, знань та досвіду — тим більше отримаєш «на виході». Хочеш мати потужний колектив, який зможе виконувати бойові завдання — мусиш постійно піклуватися про своїх підлеглих», — зауважує Сергій.
Як повідомляла АрміяInform, одного ліквідували, інших взяли в полон: так працює розвідка ДШВ на території курської області.
