У військовій частині наголошують, що важливим є не лише формальне повернення військовослужбовців до лав Збройних Сил, а реальне відновлення в системі, яке дозволить бійцям приступити до виконання завдань…
Що є справжнім пеклом, коли ти у повному усвідомленні того, що з тобою сталося, три години просиш тебе пристрелити? Чи майже рік різних лікарень, з різними людьми, різним ставленням і ситуаціями? Думки, що чекає далі?
Такі речі внутрішньо порівнювати доводиться тому, хто на силі волі у найкоротший термін опанував тимчасовий протез і з нетерпінням чекаючи — постійних, кожен свій ранок починає з тренувань.
До війни працював у будівництві, займався ремонтами
Богдан чітко підкреслює у розмові — війна почалася у 2014-му. Він тоді був призваний водієм до рембату. Каже, що досвід кожного етапу у війську різний, як і досвід кожного окремого воїна. Складно це порівнювати та напевно, не варто того робити.
Чоловік на собі відчув багато проблемних моментів, вирішення яких в нашому суспільстві гостро стоїть досі. Згадує, як стикнувся з упередженим ставленням і тим, що війну війною часто соромилися називати.
— Ну от, дембель. Десь приходиш на роботу влаштовуватися, а тебе питають: «а ви десь „ето самоє“?». Типу чи служив. Я — так. Кажуть, «ну добренько, ви нам підходите, ми вам передзвонимо». І так щоразу, — розповідає Богдан.
Тож працював в основному неофіційно — займався будівництвом і ремонтами. У 2016 році потрапив на збори резервістів з 72 ОМБР, уклав контракт і поїхав під Авдіївку.
— Тоді можна було укладати на пів року. Задача в мене була — возити БК арті. Але якийсь час і на СП-шку виходив чергувати. Звільнився і знову: то на будівництво, то підробітки. Потім нарешті офіційно влаштувався на роботу на Укрпошту водієм, — згадує військовий.
24 лютого 2022 року Богдан був вдома на лікарняному, прокинувся від вибухів. Все зрозумів і одразу пішов до ТЦК та СП. Його лишили у роті охорони, потім доручили розвозити продукти по області. Але чоловіка це не влаштовувало.
— Не моє те. Літом створювався 60-й батальйон стрілецький, я і пішов туди стрільцем. Не за фахом — ну, а хто тоді був за фахом? Комбат наш у цивільному житті таксистом працював, — сміється Богдан.
«Ваше завдання вижити. Хто хоче жити, копає»
Спочатку підрозділ був на Чернігівщині біля кордону. Навесні 2023 Богдана у складі окремої роти направили на допомогу 72 ОМБр під Вугледар. Три місяці він воював там, як піхотинець:
— Командир сказав так: «Ваше завдання вижити. Хто хоче жити, копає». Отака настанова перед виходом на позицію. Копали, копали постійно. У світлих проміжках. Тоді стільки дронів не було, як зараз. Була в нас там позиція прям по часу — пів четвертої залазимо в нору і нервово куримо. Як по графіку обстріл. Танчик, арта, міномет…
Потім Богдан повернувся на базу, збирався йти у відпустку, але замість цього опинився серед тих, кого перевели на підсилення в 110 ОМБр. Так він потрапив на важку позицію біля Авдіївки. Вона була висунута вперед і кожні 5-10 хвилин щось прилітало з трьох сторін. Посилення обстрілів супроводжувалися постійними спробами штурму з боку ворога.
— 20 липня 2023 року вийшли на 5 діб, але на 4-ту в мене трапився файний прильот. Прямо в бліндаж потрапив «нурс». З боку Ясинуватої з вєртушки вгатили. Позиція була відбита кацапська і бліндаж той потім вже наші укріплювали — витримав і 120 (калібр міномета — ред.), і коли з танчика валили. А от з «вєртушки» дістали.
«Я лежав, просив, щоб мене пристрелили… Але побратим сказав мені: «давай, братан, ми з тобою ще пива поп’ємо після всієї цієї біди»
Пам’ятаю спалах, як подивився скрізь руки. Спочатку закривав обличчя долонями, а потім побачив свою руки, як на рентгені — кості, м’язи. Хотів крок зробити, а тоді вже побачив — нога валяється. Моя. Зі мною ще було два хлопці: один в руку поранений, один молодий контужений. Витягнули мене. Турнікети наклали, пити давали. Потім інші наші роздавили якусь ампулу «обєзболу» у воду — не знаю як воно діє, але в роті все затерпло, — згадує Богдан.
І з посмішкою продовжує: «Об 18-й це сталося, і я лежав, просив, щоб мене пристрелили, бо це не життя вже. Але був побратим з Житомирщини, який сказав мені: «давай, братан, ми з тобою ще пива поп’ємо після всієї цієї біди». Мене почали виносити о 21-й годині десь, коли стемніло. 1,5-2 км десь несли. Був у свідомості. Мене несуть, а я дивлюся на красу — ці собаки (ворог — ред.) тоді фосфор скидали. Трохи ми переховувалися. Згодом приїхав евак.
10 місяців циклів «оперативне втручання — відновлення — оперативне втручання»
А далі був стабпункт, прифронтовий шпиталь, різні лікарні різних міст. 10 місяців циклів «оперативне втручання — відновлення — оперативне втручання»:
— Отак 10 місяців по «приютах для інвалідів». Так жартуємо з хлопцями, бо ніяк це все без гумору не вивезеш. Хтось зі сторони цілий послухав, про що ми говоримо, то сказав би, що нас треба на дурхату. Специфічне почуття гумору у нас. От, наприклад, лікарка каже, буду вас вчити користуватися протезами, а я: «як ви то можете з руками? То тре руки спочатку того, відчікати».
Богдан розповідає, що не усі наявні центри пристосовані для людей з такими травмами, часто не вистачає персоналу для догляду. У його ситуації це відчувається особливо.
Богдан найбільше хоче взяти гантелі й потренуватися
З гумором і силою волі він робить все можливе, щоб скоріше покинути стіни лікарні. Він швидше, ніж очікували лікарі, опанував тимчасовий протез ноги і в очікуванні біонічних для рук, кожен свій ранок починає з вправ. З протезами допоміг його керівник, директор Укрпошти Ігор Смілянський.
— Думаю, як скоріше втекти. Морально 10 місяців по лікарнях виснажують ще більше, ніж фізично. У кожного, звісно, своя психіка. Але мені там було простіше: ясно, куди що летить. А тут все тисне. Хочеться трохи далі від міст. В село. З протезами, думаю, швидко впораюся. Зранку о 6-й прокинувся — взяв і потренував руки. Тримаю себе в тонусі. Мене вдома пригоди чекають, хлопці вже морально налаштували, що МСЕК, то «мама не горюй»… А ще 8-й поверх. У ліфт крісло не влізе, це я знаю як будівельник. Думаю, що з тим робити. Краще до землі ближче. Сподіваюся, мені допоможуть. Приїжджає до мене з нашої міськради людина, навідує. Контролює, чи я упав духом, чи ні, — сміється Богдан
Є люди, які тим, що вони є, ставлять складні моральні питання іншим. Чи витримаю? Чи не зламаюсь? Часто вони не аналізують, що більше допомагає: впертість, філософський погляд чи гумор. Просто щодня по кроку йдуть до того, щоб максимально позбутися обридлого «не можу». Богдан каже, що найбільше хоче взяти гантелі й потренуватися.
— Відчути хочу. Тим, що є. Бо аж злюся. Електронку хтось не знав, як відкрити. Я на автоматі такий «дай сюди», а сам: «ой, йошкін кот». Хоч зубами показуй. А тут і зуби посипалися. Воювати напевно вже не піду. Сподіваюся повернутися на роботу. Одна нога є. Коробка-автомат і пішов.На прощання Богдан раптом згадує:
— В нас у Чорних запорожців було вітання, коли довго не бачилися: «ти ще не здох?». Іноді бачу, що хлопці молоді, не звиклі, ображаються на таке, але я вважаю, то гарний гумор, позитивний насправді, коли є кому спитати та кому відповісти. Чи не так?… (сміється — Авт.).
