Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Командир окремого батальйону спецпризначення ІІІ Інтернаціонального легіону підполковник Анатолій — по-юнацьки стрункий і зазвичай усміхнений — був серйозний і небагатослівний:
— Ось цю посадку — зачистити. На рожон не лізти, зв’язок по рації, підтримка артилерією та дронами — як завжди. Після виконання завдання займаєте кругову оборону та чекаєте підходу піхоти. З ними не залишаєтесь, відразу назад. Питання є?
Сухе та коротке «зачистити» означає: «Щоб у тій посадці жодного живого росіянина не лишилося.»
У підвалі, де проходило доведення задачи стало тихо — бійці прислуховувалися до того, що говорив невисокий боєць, що стояв поруч із комбатом. То був перекладач, а солдати, які слухали бойовий наказ, приїхали в Україну з Колумбії. Командир доводив завдання розвідувально-штурмовій групі спокійно та покроково. Ні шикування, ні офіційщини, — усе проходило, нібито у колі друзів.
— Питань нема? Тоді — на вихід.
…Часу на знайомство було обмаль, тому командир групи коротко усміхнувся, простягнув руку:
— Олександр.
Оскільки англійською він володіє лише трохи краще, ніж я давньогрецькою, то розмова йшла через перекладача та за допомогою усмішок.
Олександр — не професійний військовий, але в нього був, як він сам вважає, досить серйозний бойовий досвід. Його підрозділ, де він служив в колумбійській армії, воював з марксистськими повстанцями та з озброєними формуваннями наркокартелів.
— На чиєму боці воювати — вибір був очевидний. Відомо, що росіяни почали цю війну, війну несправедливу. Приїхали ми сюди з товаришами і ми воюємо.
Комбат підтверджує:
— Все так. Воюють вони грамотно, усі накази виконують. Тому я в них впевнений.
…Тим часом підрозділ був зібраний і вирушив на точку виходу.
На місці в курс справи ввів командир піхоти показував пальцем у планшеті…:
— Ворог засів тут і тут.
Спецпризначенці мовчки спостерігали, час від часу кидаючи погляди один на одного – у хлопців уся карта району вже давно в голові зі всіма посадками, залишками будинків, розбитою технікою, що з часом стає такими ж орієнтирами, з номерами контрольних точок – Наш розрахунок БПЛА готовий вас підтримати, мінометники теж.
Тож – все, як завжди. Спецпризначенці виконують свою задачу, а потім їх заміняє піхота.
Зранку, коли ще тільки почало світати, невеликий загін почав висування на рубіж атаки.
Іти треба було крізь вщент зруйновану ділянку забудови, маскуючись у руїнах і дивлячись в небо, адже російські дрони могли з’явитися будь-якої миті. Але цього разу пощастило — вдалося пройти непоміченими. Тим часом сонце піднялось — ще година і буде спекотно. Тому Олександр махнув рукою.
Його двійка йшла першою, а за ними, на невеликій відстані, також розосереджено, рухались інші бійці.
Раптом праворуч зверху знайомо загуло — на групу заходив FPV-дрон. Олександр підняв руку, вказуючи напрямок. Мігель, який йшов другим, відкрив вогонь. Декілька пострілів — і дрон вибухнув у повітрі, як здавалося, не завдавши жодної шкоди.
Але це було не так — маленький осколок влучив у ногу Олександру, пробивши наколінник.
І майже у ту ж мить з посадки, до якої залишилось метрів двісті, вдарив кулемет. Треноване тіло зреагувало: Олександр упав, перекотився. Гострим болем озвалася рана. Перевів подих, повів головою.
Так, нога рухається, але боляче. Ну, то діло звичне. Кулемет з посадки бив сердито, довго, кулеметник, досадуючи на помилку, не шкодував набоїв, і кулі збивали пил там, де за мить були вони з Мігелем.
Ліворуч коротко і тріскуче відгукнувся автомат Мігеля, Олександр підніс рацію до рота.
— Кулемет у посадці, орієнтир…
За кілька хвилин занили міни, і в побитій посадці набрякли клубки розривів. Кулемет заткнувся.
Олександр підвів голову.
— Мігель!
Ліворуч піднялася голова в шоломі зі знайомим скотчем.
— Стривай, командире. Давай спочатку я.
Мігель підвівся. Піт з-під каски по скронях і в очі. Чорт забирай, вже спекотно. Прокляте тремтіння… автомат напоготові… крок. Ще крок. Ноги плутаються в сухій траві. Ще кілька кроків. Хочеться ривком, але не можна — розтяжки, «монки», плутанка… На коліно. Озирнутися.
Вперед…
Розтяжку він помітив якимось дивом — росіяни її встановили, використавши непомітну зелену нитку. А ось іще декілька «сюрпризів».
І тут знов ударив кулемет. Комбат наказав відійти і почекати підтримку.
Міномети знову відпрацювали по посадці. Декілька мін лягло на мінне поле — вторинні детонації свідчили про те, що дорога вільна.
І знову вперед, і знову кулеметний вогонь… Так минуло майже пів дня, коли було вибито сам кулемет — пізніше його рештки знайшли в одному з шанців — міна прилетіла точно в сам кулемет, залишивши від розрахунку щось на сніданок лисицям або їжачкам.
Далі вже була справа звична — ривок впритул, короткі черги, гранати, галас…
Бій спецпризначенців із звичайною піхотою — то дуже часто не бій, а бійня. Для колумбійців, які звикли воювати в лісах, будь-який рух у посадці був помітним, і діяли вони без жодних вагань.
За декілька хвилин посадка була вільною. Піхота мала висунутись на заміну, але росіяни відкрили загороджувальний вогонь, і вихід став просто самогубством.
А невдовзі ворог пішов в атаку, намагаючись вибити колумбійців зі щойно зайнятих позицій.
Бої тривали дві доби. На моє запитання, чи важко було, Олександр хитає головою:
— Не важко. Дуже важко. Спека, воду нам довозили дронами, набої і гранати також, а росіяни перли, не рахуючись ні з чим. Позицію ми утримали, все ж таки досвід є, дочекалися підходу піхоти і вийшли на вихідний рубіж.
…Вони мовчки курили. Від купи стволів, звалених біля ніг, пахло гарячим металом, згорілим порохом і пилом. На товстому стовбурі «Вала» — коричневий мазок поспіхом стертої крові колишнього господаря.
Пікап, на якому вони повернулися, припав на переднє колесо, крило щириться свіжими рваними ранами.
Тихо. Так незвично тихо буває, коли не долітає ні артилерійський гуркіт, ні далекий тріск стрілкотні.
Небо вигоріло до якогось сизого відтінку, і в нього навіть дронам ліньки підійматися.
Під’їхав, розбиваючи тишу, лікар на своєму битому і латаному «форді». Док якісь секунди дивився на брудну, з коричневою плямою пов’язку, яку Олександр наклав день тому, і мовчки махнув рукою — «в машину!».
…Я подивився на комбата. Анатолій лише знизав плечима — «ну, так ми воюємо».
Фото надав підрозділ.
До речі, якщо вам цікаві не тільки історії боїв, але й інший спеціалізований та аналітичний контент про військову справу – підпишіться на телеграм-канал АрміяInform.
