Так мешканець Кропивницього відреагував на законні вимоги працівника Національної поліції України та військовослужбовців Збройних Сил України з ТЦК та СП…
Вулиця воїна-науковця Валерія Романовського з’явилась на мапі обласного центру. Ім’ям захисника України назвали колишню вулицю Доватора в Новобаварському районі Харкова.
Про це стало відомо з розпорядження начальника Харківської обласної військової адміністрації Олега Синєгубова.
Валерій Романовський — відомий український історик, пам’яткознавець, краєзнавець та етнограф. 2014 року він добровольцем став до лав Збройних Сил України, боронив Україну на Луганщині. 2015 року демобілізувався і повернувся до наукової та викладацької роботи.
З початком широкомасштабного вторгнення знову став на захист України, цього разу у складі Сил територіальної оборони. Служив на посаді старшого стрільця-кулеметника.
Наприкінці серпня 2022 року Валерій Романовський зазнав важкого поранення на Куп’янському напрямку. Помер після кількамісячного перебування в комі у січні 2023 року.
Спогадами про воїна-науковця з АрміяInform поділилися його друзі та колеги.
…в періоди затишшя на фронті він не оминав нагоди
попризбирувати пам’яткознавчі знадібки…
— Валерій Романовський закінчив Український мовно-літературний факультет Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, — згадують філологи Сергій Вакуленко та Катерина Каруник. — Але його сковородинство випливало з того лише малою мірою. Сковородинцем він був неначе зроду, мавши в душі засів рис питомого українства, що його в нашій традиції втілює постать славетного мандрівного філософа.
У подорожах Україною (а Карпатами він колись пішки блукав мало не місяць) він мав звичку призбирувати етнографічні цікавинки, фотографував давні церкви й хати традиційної народної будови, у багатьох місцинах робив фольклорні записи.
Коли Валерій вперше рушав до війська, 2014 року, отримав від нас скромний подарунок — дебелий туристичний спальник. Із цим спальником і після демобілізації не розлучався — брав його із собою в наукові виїзди до Києва та Переяслава: вдень працював в архівах і бібліотеках, а ночував просто неба посеред осінньої української природи.
Для себе він обрав науковий шлях пам’яткознавця, однак на цю спеціалізацію дивився поглядом ґрунтовно освіченого філолога й історика, мавши за плечима блискуче відбуті студії на відділку «українська мова та література, історія». Ще за студентства він захопився дослідженням харківських підземель і давніх архітектурних споруд, друкував статті про них у місцевій пресі.
Здобувши вищу освіту, Валерій одразу вступив до аспірантури на кафедрі історії України рідного університету; підсумком його наукових пошуків став успішний захист у 2007 році кандидатської дисертації на тему «Розвиток пам’яткознавства на Харківщині в ХІХ — на початку ХХ століття».
Цей напрям досліджень не належить до числа популярних щодо «наукової моди». Зголосившись працювати в цій царині, Валерій був неначе білим круком у середовищі фахових істориків. Увесь його життєвий і професійний досвід логічно вів його до гурту інших, і собі трохи дивакуватих гуманітаріїв, об’єднаних навколо Харківського історико-філологічного товариства.
Дивакуватість у теперішньому житті часто йде нога в ногу з відвертістю та щирістю. Валерію ці риси були притаманні в усіх життєвих проявах: особистому, громадському, науковому. Його запал у висловленні власної позиції був спрямований щонайперше на відстоювання правди, як він її розумів і відчував.
Бувши незаконно звільненим 2014 року з посади доцента катедри культурології та медія-комунікацій Харківської державної академії культури, він домігся поновлення на роботі через судову ухвалу — вкупі з накладенням штрафу на ректора за вчинену несправедливість.
Поєднуючи свою діяльність у Спілці ветеранів антитерористочної операції та в Харківському історико-філологічному товаристві, він завзято боронив усіма можливими заходами давні харківські архітектурні споруди, які протиправно нівечили з ініціативи місцевої влади, геть далекої від належного розуміння пам’яткоохоронних питань.
У наукових дискусіях він не зважав на авторитети й умів у суто академічному стилі наполягати на власних переконаннях, що неодмінно спирались на тверду фактичну основу. Та водночас він мав і примітну рису всякого правдивого науковця: не соромився визнати власні помилки або власну необізнаність у чомусь. Тоді його реакція була завжди та сама — продовжувати й поглиблювати дослідницьку працю.
Його належність до традиційної харківської школи, репрезентованої такими іменами, як Григорій Сковорода, Олександр Потебня, Микола Сумцов, Дмитро Багалій чи Юрій Шевельов, виявлялася в синтетичній історико-філологічній настанові, де поєднувалися підходи з різних ділянок гуманітарного знання.
Боротьбу за справедливість він із 2014 року продовжив у лавах харківської майданівської самооборони, а невдовзі й у військовому однострої — як учасник антитерористичної операції. Та в періоди затишшя на фронті він не оминав нагоди попризбирувати пам’яткознавчі знадібки.
Зі щирим захопленням він хвалився унікальними знахідками з Луганщини, де натрапив на збережені типові зразки слобідської народної архітектури та зробив цінні записи народних пісень.
Наступного ж дня після поновного — й цього разу далеко нищівнішого — вторгнення російських загарбників в Україну Валерій приєднався до Харківської територіальної оборони й бився на фронті за рідний край із кулеметом у руках. Наслідки тяжкого поранення навіть його козацька природа не подужала перебороти…
Ще одна світла постать додалася до українського Пантеону загиблих героїв. На його похорон зійшлася сила-силенна людей: побратимів з війська, друзів і однодумців з харківської наукової спільноти. Гасло «Героям слава!» і відповідь «Навіки слава!» того дня лунали з особливим сердечним щемом.
«Хлопці, завтра-післязавтра буде війна. Я вже спакований»
— Валерій Романовський. Це ім’я чула від тих, хто свого часу навчався разом з Валерієм у Харківському педагогічному інституті, — згадує докторка філологічних наук, професорка Олена Маленко. — Потім воно зринуло, коли були часи Майдану і багато наших випускників брали участь у протистоянні владі.
У березні 2014 року до будівлі Харківської облради вдерлися тітушки, вивісили своє ганчір’я замість нашого прапора й били наших хлопців, що перебували в кинутому колишніми владниками приміщенні.
Валерію тоді дісталося дуже в цій бійці, його навіть ушпиталили до однієї з міських лікарень. Та він, побитий і скалічений, покинув лікарню, бо переживав, що за ним можуть прийти. Це вразило нас тоді, налякало й наблизило до усвідомлення великої біди, що сунулася на Україну.
Потім, після цих подій, бачила Валерія на засіданні ХІФТу — Харківського історико-філологічного товариства, він для мене був уже героєм, але дуже скромним, непоказним, по-старосвітськи шляхетним. Слухала його спокійний, приглушений і розважливий голос, який оповідав багато цікавих речей про українську історію, наш Слобожанський край, його принади.
Згодом дізналася, що Валерій бере участь у тоді вже розпочатій війні, що він і волонтерив, і був на передовій. Думалося про нього з великою пошаною за його справжність і мужність.
Аж ось 22 лютого 2022 року. Засідання ХІФТу. У свідомості вже є тема війни, але якось віддалено, як щось нереальне. На тому засіданні обирали голову секції історії. Запропонували кандидатуру Валерія. І він спокійно, як завжди, неголосно говорить: «Хлопці, завтра-післязавтра буде війна. Я вже спакований. Хай хтось інший».
І тут з уже вселеним у мене страхом я розумію, що це невідворотність і правда. Чимало різних людей у ті дні говорили про війну, але мозок відкидав таку інформацію (ну звідки ви знаєте???). Але чомусь Валерію повірила й уже чекала цю кляту війну завтра, 23 лютого.
А 24-го вранці, коли на нашій Салтівці бахнуло з такою силою, що на машинах усіх мікрорайонів запрацювала сигналізація, ми з чоловіком усе зрозуміли. Валерій наблизив нас до цього сприймання, до реальності, яку не мали права відкидати, не мали права розслаблятися й зневажати те, що реально війна в нас з 2014 року.
А далі ми дізналися, що Валерій воює. Потім страшне поранення, перебування в госпіталях. Друзі й колеги дзвонили, ми всі переживали, намагалися чимось допомогти…
Коли на поминальному обіді багато різних за статусом людей зі щемом і сльозами на очах говорили про Валерія, то відкривалася незвичайна, особлива людина — у своїх духовних і моральних імперативах, в інтелектуальному й культурному потенціалі, у своєму ставленні до рідної землі, її історії, надбань. І головне — у беззастережному прагненні її захищати.
Справжній козак, наш Козак Невмирака, який, здається, знав свою долю й свідомо-сміливо йшов нею. Дякуємо, тобі, славний козаче ХХІ століття, за цю свідомість і цю сміливість. Пам’ятаємо, шануємо, схиляємося.
…залишався науковцем, дослідником навіть в окопах…
Спогади про Валерія Романовського збирає відомий етнограф, фольклорист, літературознавець Михайло Красиков. Він зорганізував і провів кілька зустрічей пам’яті полеглого за Україну воїна-науковця, підготував ґрунтовну статтю про нього та його науковий доробок.
— Усе його доросле життя було боротьбою за Україну його мрії — вільну не тільки від іноземних агресорів, а й від внутрішніх варварів — негідників, які паплюжать памʼятки історії та культури, чиновників, які потурають безсоромним забудовникам чи нахабним орендарям памʼяток навіть національного значення, невігласів і профанів при владі, — наголошує Михайло Красиков.
Науковець згадує, що Валерій Романовський, за кілька місяців до смертельного поранення, просто з передової брав участь у науковій конференції «Традиційна культура в умовах глобалізації» з новим підзаголовком: «виклики війни». Тоді Валерій устиг сказати всього кілька речень — і звʼязок обірвався.
— Так ми його бачили востаннє. Таким і запамʼятали: воїном, який залишається науковцем, дослідником навіть в окопах. На жаль, написати статтю на заявлену тему «Хатні обереги українського села на Чугуївщині в зоні зіткнення Сил оборони України з москалями (2022)» він не встиг…
Фото з приватних архівів та відкритих джерел
