Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Під час Книжкового Арсеналу випала нагода знову зустрітися і поспілкуватися з американським письменником і підполковником армії Сполучених Штатів у відставці Дейвом Ґроссманом.
Подарував пану Девіду альбом від АрміяInform «The 30 Wars wiZ the Cursed Neighbour». Натомість отримав книгу «Бій: Психологія і фізіологія воїна в часи війни та миру», яка торік вийшла в українському перекладі у львівському видавництві «Астролябія», з автографом автора.
А розмову ми почали із запитання про книги «Вбивство» та «Бій», які є світовими бестселерами. У чому їхня унікальність?
— Моя книжка про вбивство вийшла 1995 року. Я мав честь розповідати саме про це. Коли я пішов у відставку 1997 року, то презентував її та багато інших своїх робіт у правоохоронних органах. Ці люди були тими, хто стикався із ситуаціями на межі життя та смерті щодня, шукаючи найкращі засоби, які тільки можна знайти. Коли я з ними працював, мої презентації отримували практичне втілення.
Коли розпочалася війна у 2001 році, це перетворилося на щось зовсім інше. Мій син відправився у свій перший бойовий похід під час вторгнення в Афганістан після терористичних атак 11 вересня 2001 року. Тому моя друга робота була саме про бій. Цю книгу я написав для свого сина, який збирався йти на війну.
Книжка «Вбивство» є дуже важливою, але насамперед це академічна робота. У книжці «Бій» були прості, базові поради, основні методики, необхідні для бою.
Книжка про бій була опублікована лише через кілька років після терористичної атаки. Тому обидві мої книги потрапили до списків рекомендованої літератури і стали обов’язковими для прочитання у ВМС США.
Коли почалася війна в Афганістані, у мене з’явилося дуже багато роботи з військовими. Тому що тепер вони зіткнулися із ситуаціями на межі життя і смерті. Та інформація, яка була із середовища правоохоронних органів, стала потрібною для військових, які збиралися йти воювати. Це був ніби інтерактивний фідбек. Я робив презентації для військових і для правоохоронних органів, а вони підходили до мене і розповідали, як це було в них.
Я говорив про уповільнення часу, тунельний зір, прогалини в пам’яті та спотворення пам’яті. Люди — поліцейські та військові — підходили до мене під час моїх презентацій і казали, що це саме те, що відбувалося з ними. І вони ніколи нікому про це не говорили. Вони жили у своєму маленькому світі. Вони боялися розповісти, що не чули пострілів. Боялися говорити про тунельний зір. Вони не говорили про такі речі, бо думали, що з ними щось не так. І коли вони чули, що це нормальні реакції, це було дуже важливою річчю для них.
Я вважаю, що брав інтерв’ю. Я можу з упевненістю сказати, що опитав більше людей, які брали участь у бойових діях, ніж будь-хто в історії людства. Я звільнився з армії понад 26 років тому. І нині перебуваю в дорозі понад 200 днів на рік, навчаючи правоохоронців цих речей. І кожного дня протягом цих 26 років від двох до чотирьох людей підходять до мене і діляться зі мною інформацією. За найконсервативнішими підрахунками, за 25 років я записав мінімум 2500 інтерв’ю із цими людьми.
І розпочав я з 1974 року, коли став десантником у Північній Кароліні. Поруч з нами тоді були ветерани з В’єтнаму. І ми хотіли дізнатися, на що схоже вбивство і що таке взагалі бій. Тож, ці дві книжки репрезентують роботу мого життя за 50 років.
— У скількох країнах ви працювали і скільки людей відвідали ваші лекції?
— Тисячі, багато тисяч людей. Так, давайте будемо рахувати. По 100 презентацій за рік, хоча їх бувало й більше, набагато більше. Середня кількість — 100 людей. 25 років. Це чверть мільйона, 250 000. Знову ж таки, це дуже консервативна оцінка.
Багато разів бував у Канаді, в Мексиці. Азорські острови в Португалії, Іспанія, Україна, Сінгапур, Австралія, Нова Зеландія. Всього у восьми країнах я бував і тренував військових та правоохоронців.
— А в Україні ви вперше?
— Так, вперше. Я додав її до переліку.
— І як вам українська аудиторія? Що можете сказати про українців?
— Я вивчаю аудиторію. Представляючи їй матеріал, я за нею спостерігаю. Я гарний психолог. Між мною та моїми учнями завжди є зворотний зв’язок. Слухачі, яких я зустрічав тут, в Україні, ті, яких я навчав тут, жадають нових знань. Вони дуже зацікавлені. Іноді я в цих аудиторіях бачив навіть ветеранів війни, які були в захваті, говорили: «так, все так».
«Вбивствологія»: автор бестселера психолог Дейв Ґроссман провів лекцію в Києві
Я бачив подібну реакцію весь час протягом чверті століття, подорожуючи та виступаючи. Коли я навчав спецпризначенців, які повернулися з Афганістану, то вони також так само сприймали інформацію — так, все так.
В українській аудиторії — це певна частина ветеранів, але й усі інші дуже спраглі до знань.
— Можливо, це пов’язано з тим, що Україна перебуває в стані війни?
— Так, звісно. Військові в мирний час схожі на футбольні команди, які ніколи не грають. Коли я починав мої презентації після терористичних атак 11 вересня 2001 року, після того, як почалася війна в Афганістані, для тих, хто повинен був брати участь у боях, я проводив для них «кислотний тест». Я говорив, що якщо ви зробите щось дурне, то ви помрете. І більше того, всі ці дурниці дуже швидко виходять, якщо не бути до них готовими і не захищати себе.
До війни ми вчилися цьому в правоохоронних органів. А потім почалася війна, і я зміг у 2001 році взяти цю інформацію та застосувати її до армії. І я побачив, який може бути інтерактивний фідбек у людей.
Я єдина людина, яка взагалі колись була сертифікована навчати правоохоронців у всіх 50 штатах США і в усіх федеральних правоохоронних органах. І вони всі стикалися із цим «кислотним тестом», який якраз означав, що люди гинуть. І вони були спраглі до повідомлень.
Однією з найважчих аудиторій є молоді поліцейські, які ще навчаються в академії. Вони ще не знають, що робити. Чим досвідченіший підрозділ, тим більше вони цінували те, що я їм розповідав. А для початківців це було справді божевілля.
Я треную «морських котиків», батальйони американської морської піхоти. Вони мали багато разів бойові виїзди. І я подумав, хто я в біса такий, щоб їх навчати? Те, що я дізнався, було для мене справді дивним: чим більше боїв вони мали, тим більше цінували те, що я їм розповідав.
І це також стосується України. Вся країна стикається з цим «кислотним тестом» щодня. Бо війна означає, що люди вмирають. Нація гине, свобода вмирає. І українці голодні щодо інформації — як зберегти своє життя, не наробити дурниць, захиститися, навчитися із цим жити.
Це одна з найбільших нагород за все моє життя — бути тут і допомагати Україні в цей важкий час.
