У переліку повітряних мисливців, які можуть з’явитися в Україні, є також Dassault Mirage 2000 — багатоцільовий реактивний винищувач четвертого покоління. Розроблений у 1970-х роках компанією Dassault…
Допис Василя Савіна кореспондентка АрміяInform побачила, гортаючи стрічку в соцмережі. Зацікавившись його історією, вона зв’язалася з чоловіком. Автор допису погодився дати інтерв’ю, коли проходив реабілітацію в столиці після чергового, вже четвертого поранення, яке дістав на війні проти рашистів.
Уродженець Донеччини офіцер ЗСУ Василь Савін свою строкову службу проходив ще за часів радянського союзу. Свого часу чоловік закінчив навчання у 242 навчальному центрі ВДВ срср — цей заклад готував молодших командирів і фахівців Повітряно-десантних військ радянської армії. До речі, багатьом він відомий за стрічкою «У зоні особливої уваги» — саме там відбувалися зйомки фільму.
Після проходження «строчки» в країнах Балтії, Афганістані та Сибірському воєнному окрузі Савін вступив до Новосибірського воєнно-політичного училища, але незабаром закінчив військову службу, зайнявшись вибудовою політичної кар’єри…
— У 1991 році я взяв активну участь в путчі проти влади Михайла Горбачова. Саме там я вперше відчув на собі всі «принади» СІЗО КДБ, куди потрапив за підозрою «у зраді батьківщині». Під час допитів мені вибили два зуби, поламали ребра, — розповідає український військовослужбовець.
Врятувала чоловіка бюрократична колізія — через те, що Савін був прописаний в Україні, він автоматично вважався громадянином України, тому відправити за російські ґрати його не змогли.
На рідному Донбасі, в Макіївці, чоловік очолив виконком та став депутатом Донецької обласної ради від рідного міста.
— Я пишаюся тим, що ніколи не брав участі в партіях на кшталт «Партії регіонів», адже розумів, що майбутнього для України з ними не побудуєш, — зауважує офіцер.
Він розмірковує, що так звана «донецька народна республіка» формально з’явилася на Донбасі в 1996 році — щойно віктор янукович обійняв посаду заступника очільника області:
— Оця ОЗГ в той час підім’яла під себе всіх правоохоронців, чиновників, бізнес та створила свій «кодекс» неписаних правил, де лише вони були господарями регіону. Всіх неугодних чи незгодних прибирали, а призначення відбувалися лише за згодою януковича…
Саме тоді, за словами Савіна, почали зазнавати занепаду великі заводи та підприємства Донеччини, які тихо розграбовували, «розпилювали» та вивозили в невідомому напрямку…
Коли хвиля визвольного руху київського Майдану поширилася по всій країні, зокрема і на Донбасі, Василь разом з товаришами підтримали проєвропейський рух і в Донецьку.
На противагу їм і решті тих, хто виборював європейське майбутнє для України на центральній площі столиці Донеччини, стали з’являтися «антимайданівці».
— Щойно я поспілкувався з тими молодиками, зрозумів, що це не місцеві — їх видавав специфічний російський акцент бєлгородщини та ростовщини. Мало того, серед того натовпу я зустрів знайомих з минулого життя по комітету комсомолу ростовської області. Саме вони були одними з «очільників» цього «антимайдану» і тими, хто привів у Донецьк російських «тітушок», — розповідає чоловік.
Вже після перших кривавих сутичок на початку 2014 року в Донецьку стала з’являтися військова техніка з розпізнавальними знаками росії.
— Ці нескінченні колони танків, БМП, «Урали» з особовим складом і БК росармії їхали через кордон повз Сніжне, Торез, Шахтарськ і Харцизьк. Заїжджали до Гірницького району Макіївки, де був мій будинок, і прямували на Донецьк, — згадує український офіцер.
Згодом, коли війна вже вирувала на сході нашої країни, а рідна Макіївка опинилася в окупації, Василь Савін перейшов лінію фронту та повернувся на малу батьківщину.
— Моїм завданням було формування українського батальйону в Макіївці і створення агентурної мережі в Донецьку та рідному місті, оскільки я зсередини знав регіон, людей, якісь «підводні течії». Також у нас було завдання підготувати збройне повстання, щоб повернути Макіївку під юрисдикцію України, коли російські військові і бойовики повинні були передислокуватися на передову, а в місті лишалися лише козаки, військова прокуратура і якісь правоохоронці. І ми могли з легкістю їх знищити. Проте я не врахував деякі фактори, недооцінив ворога, — розповідає чоловік.
За словами Савіна, на окупованій частині Донеччини вже «командувало парадом» ростовське управління фсб — у будівлях так званого «министерства госбезопасности» квазіреспубліки сиділи їхні люди. На жаль, серед оточення пана Василя опинився зрадник, який і «здав» його росіянам. До речі, згодом цього зрадника вбили його ж «господарі» — бумеранг долі наздогнав.
А Василь Савін потрапив до російської катівні 27 лютого 2015 року, де за рішенням «верховного суду днр» повинен був провести 35 років…
«Засудили мене до 23 років суворого режиму, потім „накинули“ ще 12»
Чоловік згадує, що після зради товариша заарештовував його особисто радник і близький соратник ватажка бойовиків «днр» олександра захарченка польовий командир сепаратистів, очільник «загону особливого ризику мнс днр», а за сумісництвом «полковник» росгвардії сергій завдовєєв, який, як це не смішно звучить, до початку війни на Донбасі торгував на донецькому ринку іграшками:
— Я був для них цінним ворогом, оскільки буквально під їхнім носом досить тривалий час здійснював потужну роботу з дестабілізації обстановки на окупованій частині Донеччині. І захарченко, звісно, був дуже розлючений цим фактом. Мене заарештовували близько 20 людей. завдовєєв увірвався в приміщення з криком «Слава Украине!». Я тоді вже все зрозумів і спокійно відповів: «Героям слава!».
Спочатку Савіна відвезли до «воєнної прокуратури днр», де відразу висунули звинувачення, а згодом й засудили до 23 років суворого режиму за статтями «кримінального кодексу» квазіреспубліки «замах на державний переворот та насильницьке захоплення влади», «створення терористичної спільноти», «навчання терористичним діям». А потім, вже під час перебування за ґратами «накинули» ще 12 років — за «пропаганду, агітацію і розпалювання ворожнечі».
— Коли «суд» оголосив перший вирок, я засміявся — невже ці виродки сподіваються протриматися 23 роки? А «прокуратура» вимагала довічного ув’язнення відразу. Суддю, який дав мені та ще двом хлопцям «м’які терміни», звільнили за це, — згадує Савін.
На другому поверсі готувалися програми про «щасливе життя молодої республіки», а в підвалі знущалися над людьми
Чоловіка переводили з однієї з таємних тюрем до іншої, куди не пускали навіть «прокурорів», а люди іноді зникали безслідно. Була людина — і вже немає, нібито її й не існувало.
— Я був у багатьох буцегарнях «днр». Тому коли путін, не моргаючи, бреше на весь світ, що таємних в’язниць на Донбасі не існує, — мені хочеться плюнути йому в обличчя. Спеціально для президента росії готовий назвати всі адреси таємних в’язниць на Донеччині!
Одна з таких тюрем, за словами Савіна, розташовувалася в підвалі будівлі донецького телецентру. За сумісництвом тут розташовувалась і база бойовиків так званого батальйону «оплот».
— Тільки уявіть — цей телецентр функціонував: на другому поверсі працювали журналісти, готувалися якісь програми про «щасливе життя молодої республіки», а в підвалі нещадно знущалися над людьми, — розповідає український офіцер.
Там убивали людей — без суду і слідства
Далі був так званий «зверинець». Він розташовувався в гаражному кооперативі поблизу будівлі «мгб», яке займало приміщення колишньої податкової служби.
Згодом українського в’язня «етапували» до чергової таємної в’язниці в ленінському районі Донецька.
— Це була двоповерхова будівля офісного типу, обнесена високим парканом. Там убивали людей — без суду і слідства. У мене на очах вбили двох українців — причому це мало вигляд чогось досить буденного, ніби позбавлення життя собі подібного не виходило за межі людської моралі, — розповідає офіцер.
Савін згадує, що того разу росіяни розстріляли хлопця, який, за їхніми словами, був бійцем ЗСУ, що боронив ДАП. Нібито він сховав автомат, переодягнувся і намагався дістатися своїх з оточення. Другою жертвою російських нелюдів стала українська дівчина. За словами російських катів — снайпер.
Камера в підвалі нагадувала купе поїзда
Наступним «етапом» чоловіка став Донецький СІЗО. На «привілейованих» постах сиділи кримінальні авторитети, політв’язні перебували в підвалах, куди як покарання періодично відправляли тих самих «блатних» з верхніх поверхів…
— Це я про умови нашого перебування намагаюся сказати… Після 5–10 діб у підвалі кримінальні авторитети виходили від нас «шовковими». А я там провів без малого п’ять років свого життя, — сумно посміхається Савін.
Офіцер згадує, що камера в підвалі нагадувала купе поїзда, хіба що трохи довше.
— Ти не можеш там сидіти, ти тільки лежиш. Ти можеш підвестися, але якщо ти встав — місця в камері немає. І іноді одна година прогулянки. І все. З їжі — глевкий хліб та місиво з круп.
Через неабияку «популярність» пана Василя в певних колах, а також статус «політв’язня», до речі, впродовж деякого часу єдиного в «днр», йому вдалося уникнути багатьох видів нелюдських катувань, які були «прописані в методичках» спеціальних служб московії — відрізання вух і пальців, спилювання зубів… Проте російські кати «опрацьовували» чоловіка морально — у «зверинці» його тримали в оглядовій ямі в повній темряві впродовж сімох діб. 16 днів не годували. Двічі виводили на розстріл.
— Двічі закопували живцем: одного разу поклали у труну в кайданках. Я розумів, що мене не закопають із наручниками — за них треба звітувати, — посміхається офіцер.
Але попри все, навіть перебуваючи за ґратами в нелюдських умовах, українець чинив опір системі! Двічі — на День Незалежності України і День Конституції — він разом з товаришами влаштовував мітинги.
— Під час прогулянки ми співали Гімн України та мою улюблену «Лента за лентою». За такі «витівки» чотири рази побував у карцері — загальною кількістю 23 доби. До речі, оцей карцер за умовами був краще, ніж наші камери, — згадує Савін.
А додатковий строк у 12 років він «отримав» за те, що в тому ж підвалі разом зі співкамерниками вони створили братерство українських політв’язнів «Нескорені Донбасу».
Повернення та «велика війна»
За три місяці до обміну полоненими українського в’язня перевели до Макіївської колонії.
— У дев’ятому політичному бараці я почувався після підвалів Донецька як в раю. Гаряча вода у лазні, прогулянки на дворі — тільки уявіть впродовж майже 5 років я не бачив зеленої трави, а небо було лише, як в тій пісні, — у клітинку. Тут можна було розмовляти з людьми, спати на солдатському ліжку, — згадує чоловік.
Василь Савін повернувся на батьківщину в результаті обміну військовополоненими 29 грудня 2019 року. Деякий час проходив реабілітацію, а згодом брав активну участь у поверненні в’язнів з окупованих територій.
— Найстрашніше явище в «днр» — це таємні тюрми, оскільки люди, які там утримуються, стають «невидимими». І ми мусимо кричати на весь світ про це! — розповідає колишній в’язень.
Проте офіцер ніколи не залишав думки приєднатися до українського війська, тому вже навесні 2022 року вступив до лав Окремої Маріупольської мотопіхотної бригади ЗСУ. За понад два роки чоловік був чотири рази поранений, але попри біль і ускладнення від ран Савін продовжує воювати.
— Як людина, яка знається на історії, зазначу, що росіян значно менше, ніж вони заявляють! У кращому випадку ця цифра не 140 млн, а 70–90… Це з дітьми і старими. І багато хто з них вже починає саботувати режим путіна — тікає від мобілізації в країни СНД, — розмірковує чоловік.
Користуючись нагодою, Василь Савін запрошує своїх земляків приєднатися до лав Окремої Маріупольської мотопіхотної бригади ЗСУ, у складі якої він нищить російських окупантів на фронті.
— Нашою бригадою командує справжній бойовий офіцер полковник Сергій Онушко, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького, який є справжнім професіоналом воєнної справи!
За словами пана Василя, і решта командирів — досвідчені і зухвалі, з якими не страшно йти в бій.
Під час чергової нашої розмови Василь Савін повідомив, що нещодавно розпочався суд над бойовиками «днр», які тримали його в полоні. Незабаром чергове засідання:
— Я йду у справі як потерпілий. Генпрокуратура викликає мене в якості свідка. У таких справах мало хто відкрито дає свідчення в суді — бояться. Я після пережитого за російськими ґратами вже нічого не боюсь!
Фото з архіву Василя Савіна
