Чоловік свідомо перешкоджав законній діяльності Збройних Сил України, діючи в кінцевому підсумку на користь держави-агресорки російської федерації. За це суд призначив громадянину України 5 років…
До АрміяInform завітав заслужений юрист України Євгеній Солодко, адвокат з майже 30-річним стажем.
У 2011 році він був внесений до списків «25 найвідоміших юристів України» та «50 топ-менеджерів України», а у 2022-му добровільно пішов захищати Київ. Нині він активіст громадської організації «Адвобат», що займається волонтерською діяльністю та надає правову допомогу військовослужбовцям.
Коли прийшов ворог, знадобилися для війська наші мисливські навички
— Розкажіть про вашу участь в обороні Києва.
— Я пам’ятаю той підйом… Дуже скучив за Києвом лютого-березня 2022 року, коли можна було телефоном з кимось поспілкуватися, отримати результат, а потім дізнатися, що твій співрозмовник — поважна посадова особа. Він у той час мав бажання розв’язати складне питання і щось зробити. І це була нормальна історія — всі одне одному допомагали.
Коли прийшов ворог, знадобилися для війська наші мисливські навички, тому що північ Київської області ми дуже добре знали, бо саме там полювали. Кожен кущ, стежки, доріжки та майже кожен заєць були знайомі.
Це напрямок від Житомирської траси до Київського водосховища. Допомагали, були, як то кажуть, очима і вухами наших Збройних Сил, точніше, певних підрозділів.
У районі Гольф-клубу під Макаровим, коли орки намагалися якусь свою базу зробити, їм постійно «прилітало». У район Пороскотеня вони взагалі побоювались заходити. Бо там дуже потужний лісовий масив, де зробити шкоду і піти в хащі — взагалі без проблем. Там дрімучий ліс, густі чагарники, а коли «беха» чи «бетер» іде, то його чутно. І мінно-вибухова засідка спрацьовувала на раз-два. І там нормально все залітало: і зверху бачили, і так бачили, і люди допомагали дуже багато, до речі.
Наші очі були за кожним кутом, за кожним деревом. Відстежували і колони, і місця розташування артилерійських систем. У мене навіть був випадок, коли людина телефонувала з іншої країни — з Ізраїлю. Йому розповідали про те, де саме перебуває ворог, сусіди в телефонному режимі. А він, колишній атовець, телефонує мені й каже: «братан, записуй». Я відкриваю планшет, відкриваю карту і він в режимі онлайн там на телефоні, а я на іншому телефоні — диктує координати. Таке коригування артилерії було.
Окупанти під час відступу мінують кладовища
Були випадки, коли наші хлопці, які залишилися в окупації, виходили, ризикуючи життям, давали інформацію про рух колон, про рух гелікоптерів, літаків, фіксували місця падіння наших літаків.
Був, я пам’ятаю, збитий наш літак. Хлопці прийшли, знайшли пілота, поховали його, місце помітили, координати зафіксували й передали, щоб не дай Боже ніхто не забув про нього.
Від них також надійшла інформація про те, що окупанти під час відступу мінують кладовища. Якими ж падлюками треба бути, щоб мінувати могили!
— Коли Запорозьку Січ москалі спалювали у 1709 році, то викопували померлих з могил і глумилися…
— Кажуть, 300 років тому — це було давно, ми цього не бачили. Але нічого не помінялося. Коли ти сам на власні очі це бачиш, то це в голові не вкладається… Я ще не зрозумів спочатку, що відбувається, а досвідчений офіцер, який був поруч, каже, що вони їх мінують… Потім поліція перекривала всі цвинтарі, не пускали людей, хоч були вже поминальні дні.
Я знаю, що два чи три волонтерські екіпажі підірвалися, причому на таких просіках, про які ніхто і подумати не міг
Рашисти також мінували стежки, якісь просіки в лісах. Коли звільняли Іванківщину, а там взагалі була дуже складна ситуація — «ребами» було перекрите все, зв’язок був дуже складний. Добровольці, маскуючись під гуманітарні рухи, заїжджали туди, все запам’ятовували (бо записувати було неможливо, а фотографувати тим більше, тому що телефони перевірялися). Виїжджали й потім по пам’яті доповідали, кого бачили, де які блокпости, де яка техніка стоїть.
Коли Іванківщину звільнили, там все було підірване — всі мости, дороги. Щоб доїхати до Іванкова, треба було через Житомирщину об’їжджати. Там маршрут був кілометрів 500, напевно. І всі ломанулися — хто до родичів, знайомих, волонтери поїхали. Військові казали: «хлопці, не спішіть, зараз понтони налагодимо, все зробимо». Я знаю, що два чи три волонтерські екіпажі підірвалися, причому на таких просіках, про які ніхто і подумати не міг, що там можуть бути мінування. Але там «теемки» (міни серії ТМ-62. — Авт.) стояли, і люди, на жаль, загинули.
Про волонтерське об’єднання «Адвобат»
— Як ви згодом зайнялися волонтерством?
— Ті мисливці, які допомагали Збройним Силам, коли ворог пішов, переключилися на волонтерську діяльність. Створили волонтерське об’єднання «Адвобат» — адвокатський батальйон (ГО «Адвобат» зареєстрована 20.10.2022 р. — Авт.).
Ми почали активну допомогу війську, тому що абсолютно чітко розуміємо, які у військових є потреби.
Тим більше, що я «дикий волонтер» ще з 2015 року. І маю можливість порівнювати, якою була армія тоді і якою є зараз. Ті батальйони — і добровольчі, і у складі Збройних Сил, які на той час боронили Донбас, не мали майже нічого. А та армія, яку я побачив під час широкомасштабного вторгнення, істотно від них відрізнялася.
Зброї та всякого обладнання вистачало. Але потреби в армії є, тому ми спочатку доставляти медикаменти, потім — автівки. Я пам’ятаю, що навіть для Армії FM якийсь бус ремонтував у 2018–2019 роках.
Згодом зайнялися дронами, FPV, і далі — всякими цікавими «приблудами», які потрібні військовим.
Основними споживачами на той час була 57 ОМПБр імені Костя Гордієнка. Так сталося, що ми з комбригом Олександром Бакуліним давні друзі. Ще з мого «дикого волонтерства», коли він був командиром окремого 41-го батальйону. І саме в цьому батальйоні служив Мартін Брест (Олег Болдирєв), відомий письменник, і Василь «Танцор» Коряк. Ми ще тоді заочно познайомились.
Потім, коли частина наших друзів теж мобілізувалася і пішла служити в «Омегу» (підрозділи спеціального призначення НГУ. — Авт.), до фокус-групи «Адвобату» додалася «Омега». Нині ми дуже плідно співпрацюємо, робимо різні цікаві речі. На кожне волонтерське відрядження формуємо вже традиційний вантаж: від швидкого харчування, тому що воно потрібно на виходах, де немає можливості нормально готувати, і знову ж таки — ефпівішки, «мавіки», а також квадрик, тому що він потрібен.
Хлопцям минулого разу ми привезли кросовий мотоцикл. Вони на цьому мотоциклі мінують підходи до позицій. Один за кермом, а другий з рюкзака «лепестки» (протипіхотні міни натискної дії ПФМ-1. — Авт.) там розкидає. Потрапити в них дуже складно — вони, як вітер, — були й вже немає.
— Розкажіть докладніше про свій досвід із закупівлі дронів.
— Із дронами все дуже просто. Вони є двох типів. Одні дрони офіційно сертифіковані в Міноборони, їх можна закуповувати на тендерах за державний кошт. Інші — несертифіковані. Але всі вони роблять біду ворогу.
Нам, як волонтерам, абсолютно все одно, які вони. Нам — чим простіше і швидше ми їх можемо придбати, тим краще. Як правило, ми купуємо ті, які несертифіковані. Але працюють вони так само добре.
Є хлопці, з якими ми працювали під Києвом. У них є власне виробництво дронів. Нічого особливого, там все дуже просто. Але враховуючи те, що вони самі «поїли того хліба», то дуже добре знаються на потребах військових і зробили це виробництво. І ми в них тепер ці дрони потрошку викуповуємо. Грошей зібрали — забрали дрони. Причому вони навіть на FPV-дрони ставлять скиди. В одного дрона, вартістю умовно 500 доларів, на рахунку вже три одиниці знищеної бронетехніки.
Як то кажуть, це явно на нашу користь.
Більша частина нашої правової підтримки — це допомога з виплатами родинам загиблих
— Чи надає ваша організація правову допомогу військовим?
— Звичайно. Але хочу одразу зауважити, чим ми не займаємося. Ми не займаємося питаннями бронювання і мобілізації. Більша частина нашої правової підтримки — це допомога з виплатами родинам загиблих. І різні правові питання, які виникають у військовослужбовців в процесі служби.
Чесно кажучи, не можу зрозуміти, чому такі складнощі з переведенням з підрозділу в підрозділ. Якщо особа має бажання служити там, де вона щось вміє, то навіщо робити якісь перепони з переведення? Тут він мається, а там він працює.
Звичайно, не стоїть питання про переведення з першої лінії в тил. Але є безліч випадків, коли окремі бійці після переведення в рази покращують роботу підрозділу.
— Які ще типові для військовослужбовців проблеми правового характеру?
— Наприклад, є труднощі з постановкою на облік і списанням військового майна. Приміром, от прийшли дрони з-за кордону. Там люди небайдужі зібрали кошти, придбали, надіслали сюди. Ми передаємо купу цього майна, кажемо: «хлопці, вперед».
Але треба їх поставити на облік. І з підрозділу звертаються: «а можна переписати акт, щоб батареї були окремо, а дрони окремо?». Ви що? Ну як ви собі це уявляєте? Це ж Західна Європа. А донатори? Як їм пояснити, що згідно з нормативними документами батарея повинна бути окремо. Хіба не можна цю систему спростити?
Коли командир роти списує все, починаючи від шкарпеток і закінчуючи зброєю, це не нормально. Не повинна в командира боліти голова за цю паперову роботу.
Дуже багато, занадто багато нормативних документів, на мій погляд. Я у військовому законодавстві не дуже великий фахівець. Але погляд збоку, не зсередини системи, такий, що це все можна нормально владнати, це можна все перевести у зрозумілі, чіткі процедури, навіть в електронні. І все буде працювати як злагоджений механізм.
Я не вірю, що цього не можна зробити. Зараз я не готовий сказати, як. Але якщо проблема є, то треба її вивчити, з’ясувати механізми вдосконалення, вирішити та позбутися. Напевно, це ще попереду, сподіваюсь.
Коли знайома каже: «нащо тобі треба ця волонтерка», кажу, що по-іншому вже просто не можу…
— Що вас надихає, а що розчаровує в Україні зараз?
— Я громадянин, волонтер, адвокат, який намагається працювати в перервах між допомогою війську. Якщо залишається час, намагаюся працювати за основним фахом. Хоча, з погляду бізнесу, те, що ми робимо, це не робота. Але тут або пан, або пропав. Як казав один літературний герой, «вибираю пана, хоча він і явний поляк».
Я емоційно заряджаюся, коли виїжджаю з волонтерською допомогою до війська. Там нормальні мужики. І ти це робиш від душі. Що може бути заохоченням для волонтера? Поплескування по плечу, заохочувальний погляд, якщо приколюються — поцілунок перед строєм.
Але люди зайняті роботою. Там все чесно — дуже проста шкала цінностей: біле — чорне, свої — не свої. ЛБЗ (лінія бойового зіткнення. — Авт.): тут наші — тут ворог. Все.
Повертаєшся до Києва — очі б мої цього не бачили… На жаль, це все так склалося історично. І коло спілкування також. Коли давно знайома людина каже: «нащо тобі треба ця волонтерка»… Ну ти розумієш, кажу, я по-іншому не можу.
Відповів — і забув про цю людину. Вона тобі більше не цікава. У неї своє життя, а ми робимо, що повинні робити. Це в нас є такий девіз. Він випадково з’явився, але прижився.
Звітуємо ретельно перед кожним донатором. Немає значення, скільки людина віддала для війська — 100 гривень чи декілька тисяч. Ті, хто нас знає, підтвердить, що ми відповідаємо репутації. Єдине, що в адвоката є, окрім професійного досвіду, це репутація. Тому якщо один раз, як кажуть, волонтерські гроші «скрисив», все — ти вже «криса», а не волонтер.
