У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Повз такого вулицею пройдеш — не озирнешся. Парубок як парубок. Як то кажуть, хлопчачої статури. Посмішка майже не зникає з обличчя.
Розмовляючи, трошки ніяковіє:
— До війни працював на шахті, потім набридло. Вирішив чотири роки тому піти в армію, підписав контракт — хотів випробувати себе. Ні, рідні були не проти, але не розуміли. А тут велика війна почалась…
На цих словах його сірі очі темнішають, і в голосі з’являється метал. Погляд стає таким, що мимоволі відчуваєш холодок на спині…
Цей парубок — снайпер. Він один з тих, на кого полюють росіяни з особливою старанністю. Проти снайперів на фронті застосовують майже все наявне озброєння.
— Одного разу на мене танк полював. Розвалив геть усе, але трохи не там, де я був. Ну, а на прощання один з них з башти висунувся. Більше не буде, — посміхається Максим.
Снайпером став, як він сам каже, майже випадково — спробував постріляти зі снайперської гвинтівки на полігоні, сподобалось. Потім навчався на курсах.
— Легких завдань не буває, але цікаві — є. Це двобій — або ти, або тебе. Тому кожен влучний постріл — то збережене життя. Або своє, або побратимів. Ну, і наша земля стає чистішою.
Свій перший вихід як снайпера Максим пам’ятає досі.
— Того дня до нас на позицію під Бахмутом майже впритул підійшли четверо росіян. Кажуть: «ми в плєн». Ми перезирнулись із товаришами — що робити? А росіяни почали тікати. То був просто трюк, щоб розкрити наші позиції. Звичайно, ми відкрили вогонь. До своїх вони не дійшли. Тоді мені трошки ніяково було, але потім все стало нормально.
Про труднощі своєї роботи Максим говорить так само, посміхаючись:
— Найскладніше — це «льожка». Лежати і не ворухнутись, коли над тобою літають дрони, коли знаєш, що можуть скинути щось, або навести арту.
Робочий інструмент Максима — українська гвинтівка UAR-10, дистанція — до 1300 метрів, але зазвичай працює ближче.
— Чим відрізняються снайпери, так це тим, що один-два постріли змінюють картину бою. Влучання в товаришів демотивують росіян — вони не розуміють звідки йде вогонь. Був випадок, коли один мій постріл вирішив долю бою.
Це було в Авдіївці. Група з п’яти росіян йшла, щоб вступити в бій. Я був на третьому поверсі, поранив одного з них в ногу, і всі інші — навтьоки. За пораненим ніхто не повернувся, а розвідка з перехоплень чує, що вони матюкаються і тікають.
Ані того дня, ані ще за двоє діб росіяни так і не пішли в атаку на нашій ділянці. Взагалі, якщо йде група, то найбільш ефективно — це поранити в ногу одного з них.
У мене патрон 7,62 308 Winchester, він цільовий, завдає істотних ушкоджень, навіть якщо я стріляю по кінцівках.
