Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Донеччина. Десь неподалік гримить фронт, а покоцаною посадкою бігають один за одним дядьки з пейнтбольними рушницями.
На зміні ролей багато гумору і сміху, моментами враження, що це так проводить години дозвілля дружний колектив офісу айтівців.
Але насправді це бійці штурмового підрозділу ОМБр імені Чорних Запорожців. Після виконання завдань вони мають два-три дні на відпочинок, а потім постійно тренуються.
І серед спектра їхніх тренувань є отакі: відпрацювання штурмів і утримань окопів та посадок з незвичним для нашого війська видом зброї.
Пейнтбол активно використовують у тренуваннях підрозділів багатьох армій західних країн, нарівні з лазерною системою імітації бою Lasertag.
російські спецпідрозділи також тренуються з пейнтбольними рушницями, ба більше, у 2013 році цю практику ворог активно впроваджував у сухопутних силах своєї армії.
На запитання, чи не стикалися з нерозумінням і критикою, бійці кажуть: «Нам пощастило з повною зацікавленістю керівництва в нашій підготовці. Більше тренувань — краще. Це особлива робота і психотип. Ти не лежиш днями, тобі потрібен драйв, інакше тухнеш. А тут і підтримання навичок, і навчання та частка психологічного розвантаження присутня».
Цього разу в кожній групі є і досвічені штурмовики і нові хлопці, які ще не виходили на завдання. Перша група — займає траншеї і частину посадки.
Друга відходить, щоб не бачити вогневих точок, і має атакувати. За результатами першого штурму стає ясно — за рівних сил штурмувати складніше, ніж тримати оборону. Потім зміна ролей і знову відпрацювання.
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
Відстрілявши пейтбольне «БК», хлопці ще трохи бігають по траншеях вже зі своєю бойовою зброєю.
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
Молодший лейтенант Кузьма не зовсім інструктор, він — командир штурмового підрозділу. Офіцер у вільний час тренує хлопців і сам же з ними тренується.
Каже, що близько 5 місяців як бригада закупила відповідне обладнання, і є практика використання пейнтбольних рушниць для тренувань.
«Люди бачать свої помилки одразу, відчувають їх, я так скажу, бо це ще й боляче. Краще ховаються. Вчаться мислити, тримати голову світлою, витримки, вчаться не гарячкувати.
Можна сказати пощастило — наш комбат зацікавлений, щоб ми постійно тренувалися. Коли приходять новенькі, важливо, щоб досвічені передали навички, відпрацьовували комунікацію.
Буває так, що хлопці, які переводяться з тилових частин, за рік служби там стріляли на полігоні двічі. Навчити бути штурмовиком в „учєбці“ не зможуть, навіть у хорошій. Бо тут запорука успіху — постійні тренування.
Коли людина постійно стріляє з будь-якого виду озброєння, не втрачаються навички і влучність. Я люблю стріляти, і навіть по собі знаю, відпустка чи госпіталь — днів 20 не тренуєшся — і вже відкат трохи.
Коли бригада приділяє увагу навчанню, дає набої, гранати, РПГ — це покращує ефективність. А коли на 10 осіб 10 пачок патронів — це не навчання. Ти до зброї своєї не звикнеш, не пристріляєш. Куди таку людину можна відправляти», — говорить Кузьма, і додає:
«По книжках вчитися важко. Тим більше, воювати. Нехай по книжках москалі воюють. І ті падлюки вчаться. Я вважаю, нам треба переписувати всі військові статути, переглядати, так би мовити, правила поведінки в армії.
Відходити від недоброї спадщини нарівні звичок і звичаїв. Свої творити звичаї і традиції воїнські. Бо деякі підрозділи воюють за совдепівськими лекалами. А серед них купа страхів нового і перекидання відповідальності.
Ще й паперова армія. Будь-яке обладнання треба ставити на баланс і списувати. Якщо в тебе на патрони для новенького треба купа рапортів і погоджень, завжди знайдеться той, хто не захоче напрягатися».
…Я дуже добре розумію те, про що він каже. Мені неодноразово доводилося стикатися з наслідками пасивності, небажання добиватися і пробивати. Якщо дуже грубо сказати — деяким було бійця списати простіше, ніж набої для його тренувань чи його аптечку.
Цей підрозділ — гарний приклад людського чинника небайдужості командирів і зацікавленості командування. Коли ні часу, ні засобів на навчання не шкодують.
«У мене всі хлопці прийшли добровільно. Спитали, хто хоче стати штурмовиком, але з тих, хто зголосився, ще й відбір був, бо фізичні навантаження серйозні. Це пекельна праця, „фізуха“ потрібна конкретна, на одному характері не вивезеш.
До контакту з ворогом треба пройти від точки вивантаження 3–4 км. На собі 40–50 кг всякого БК, озброєння, спорядження. Пересуватися маєш по-всякому, не як на прогулянці, це теж нюанс.
Я тільки 20–30 гранат несу та 30–40 магазинів, додатково ще набої. Плюс — у мене гранатомет маленький американський, який стріляє ВОГами калібром 40 міліметрів, я ще до нього беру 30 гранат.
Сам він 12 кг. Ще автомат, броня, РПС. Кожен штурм різний. Ти не пропрацюєш один раз схему дій, яка буде універсальною.
Тому кожного разу, коли ставлять завдання, збираю хлопців і все детально плануємо. Враховувати перевагу в БК їхньої арти, кількість дронів ще потрібно. Хлопці наші б’ються, як леви, за кожен клаптик землі.
І хочеться щоб люди розуміли, яка це важка битва. Важко. Але я вірю в перемогу», — каже командир.
Андрій — з Херсона. Після двох місяців, проведених в окупації, зміг вивезти маму та сестру і пішов у ЗСУ. Потрапив до бригади імені Чорних Запорожців. Спочатку був у піхоті, а коли дізнався про можливість піти в штурмовики, одразу зголосився.
«Мені подобається. Коли довго не ходиш, тухнеш. А тільки вийшов — добре. Команда в нас хороша. Ці навчання дають базу з користування зброєю, уявлення, як рухатися, різати кут, комунікувати з побратимами, і коли ти дивишся за своїм першим номером на виходах, то вже навчаєшся діяти в реальних умовах з неймовірною швидкістю.
Моя мотивація за ці рік і 8 місяців нікуди не поділася. Я не уявляю, що робив би вдома, коли мої хлопці тут.
Штурмовик — це особливий шлях, це крутий шлях. І це фарт. Як би ти не тренувався, є такий чинник», — говорить Андрій.
«Я не бачу сенсу боятися — якщо твій час визначений, він прийде, де би ти не був. На війні чи там. Страшно, коли в тилу обговорюєш і думаєш. Мені головне дійти туди, я там відключаюсь. Я — в завданні. Головне — сісти на пікап чи броню, а коли ми вже почали рух — страху немає. Ти дивишся на своїх побратимів — щоб усе було добре — і все, ти йдеш», — усміхається боєць.
Павло у війську трохи більш ніж рік. Перевівся з тилової частини в бойову бригаду 3 місяці тому.
Каже, що тренуватися системно почав тільки тут, на бойових виходах ще не був.
«Тут люди розуміють, навіщо вони у війську. Там, де я був раніше, — паралельна реальність. Обслуговування власного побуту і нерозуміння ситуації. Тут спілкуються з тобою як з людиною, бійцем, а не якоюсь прислугою.
Тут люди розуміють один одного. Почуття справжнього побратимства. А не кожен сам собі на умі. Додому, звісно, хочеться, але ще не час. Коли важко — дивлюся фотки дитини своєї. Мені цього достатньо», — каже боєць.
Я чую від хлопців, що Кузьма постійно з ними. Йде перший, вертається крайній. Тому хочу спитати про головні принципи, якими керується. Він тим часом дивиться, як збираються його бійці, з неймовірною теплотою і каже:
«Мої на службі практично з першого дня повномасштабної фази війни. Ті, хто в госпіталі після поранень, — то постійно зідзвонюємось, рвуться вже повернутися».
«Напевно тому, що ви хороший командир, це зараз визначає майже все».
«Це їм визначати, чи хороший я».
«Принципи? Хлопців потрібно мотивувати. Щоб було відчуття, що ЗСУ — це про силу, це про повагу. А головне — командир має бути прикладом. Щоб на нього дивилися і хотіли стати таким чи краще. І командир завжди має стояти за своїх. Є накази зверху, є всякі моменти. Ти сам знаєш, коли маєш за щось і посварить, а за щось і похвалить. Але командир має бути завжди за своїх бійців».
