Дослідник і популяризатор козаччини став тим, хто повернув українському народові пам’ять про його героїчне минуле і перетворив історію на національну…
Полковник Максим Голубок вивчав оперативне мистецтво, так би мовити, в теорії, будучи викладачем одного з військових вишів.
Але з перших хвилин широкомасштабного вторгнення московитів на територію України офіцер вирішив, що просто зобов’язаний реалізовувати всі свої знання і вміння на полі бою.
Кореспондентка АрміяInform зустрілася з Максимом Голубком на командному пункті бригади НГУ «Хартія».
Говорили про руйнівну тактику росіян та чому агресорам не вдалося захопити Харків у перші дні великої війни, російське ІПСО, перегони озброєння та його вплив на подальше ведення бойових дій.
— Пане Максиме, я знаю, що в минулому ви — викладач. Розкажіть, де і якій дисципліні навчали своїх слухачів?
— Так, до широкомасштабного вторгнення я був заступником начальника кафедри оперативного мистецтва Національної академії Національної гвардії України. Я — кандидат військових наук, доцент.
— А можна коротко розповісти про вашу службу? Як вийшло, що ви одягнули український однострій?
— Я професійно займався спортом. Усім спортсменам, які на той час підлягали призову на службу, було запропоновано дві локації, які можна було вибрати. Одна з них — це військовий виш. Я обрав Національну гвардію. Вступив до Харківського військового інституту. Згодом його було реформовано в Харківську академію Національної гвардії України.
— Яку посаду обійняли після навчання?
— Я закінчив навчання із золотою медаллю, і тоді була потреба в офіцерах, які б займалися з курсантами, тож мене залишили в Академії. Спочатку став командиром навчального підрозділу, потім курсу. Згодом закінчив магістратуру і перейшов до викладацької діяльності — вже безпосередньо займався підготовкою підрозділів спеціального призначення НГУ МВС України. Далі — написання кандидатської…
— А яка тема наукової роботи?
— Не можу сказати. Вона закрита.
— Пане Максиме, а наскільки ви змогли свої теоретичні знання втілити тут, на передовій?
— Щойно розпочалося широкомасштабне вторгнення, я пішов на фронт. Тому що вважав, що просто зобов’язаний всі свої знання і вміння реалізовувати зараз і тут, а не десь в тилу на папері.
Спочатку я обійняв посаду начальника розвідки в Штабі оборони Харкова, оскільки довгий час займався розвідувальною практикою. Потім був начальником розвідки угруповання військ «Харків». Згодом за таким же напрямом потрапив в тактичну групу «Карпати», яка тримала фронт в Соледарі та Бахмуті.
Звичайно, ті знання і досвід оперативної роботи, які я маю, допомагають нині на практиці та спрощують деякі робочі питання.
— Як ви оцінювали угруповання військ противника, які зайшли на територію Харківщини 24 лютого 2024 року? Та кількість російських підрозділів становила небезпеку безпосередньо Харкову?
— Небезпека була, адже в Харківській області на той час залишався дуже малий комплект наших військ. І всі підрозділи, які тут перебували, — бригади ЗСУ, НГУ, Нацполіція, ГУР, добровольці і тероборона, курсанти військових вишів — протистояли противнику, який суттєво переважав, дуже самовіддано. Тому росіяни не виконали вже перше завдання — не змогли оточити місто. Саме тому перейшли до терору, намагаючись знищенням певних районів Харкова тиснути на населення. Частина людей, звичайно, виїхала. А решта, яка тоді залишилася, працювали на перемогу — дрібний бізнес, комунальники, невеликі підприємства. Харків вистояв тільки за рахунок того, що люди, які залишилися в місті, бачили, що тут є українська влада, присутні військові, дотримується громадський порядок.
— Як ви вважаєте, все ж таки росіяни володіли інформацією, що Харків на той момент був ослаблений через відсутність необхідної кількості військ?
— Так, всі полонені, яких ми брали, розповідали, що чекали, як їх тут будуть зустрічати з квітами і хлібом-сіллю, що їм лише треба звільнити місто, яке «в жаху тримають націоналістичні батальйони».
Ну а коли вони побачили, що все йде не за планом, почали бити по житловій і критичній інфраструктурі. Їхнім завданням було залякати людей, змусити піднімати бунти проти влади та вимагати переговорів. І водночас з ІПСО цей наратив частково працює.
— Наскільки наш ворог сильний? Чи «робить» він роботу над помилками, змінюючи щось в тактиці ведення бою?
— Треба зауважити, що противник дуже динамічний щодо ведення бою. Він завжди адаптується — йому дозволяє і людський ресурс, військово-промисловий комплекс.
Наші українські спецслужби, які завдають ударів зараз по території росії, намагаються зменшити потенціали щодо забезпечення складових їхніх ВПК. Але обсяги і масштаби противника все одно перебільшують наші.
Вони постійно рухаються — обирають тактику, працюють, потім бачать, що ми плюс-мінус адаптувалися, і знову починають щось змінювати — не кардинально, лише зміщують якійсь локальні удари. Ми називаємо це «Принцип води» — тобто вода набирається, десь починає текти, і саме туди направляється головний удар, аби збільшити оце «протікання».
— Пане Максиме, ви вивчали мистецтво ведення війни в теорії… Чи нині, під час російсько-української війни, з’явилося щось таке, що не було реалізовано на папері, таке, чого ще не відбувалося в історії війн?
— Ну дивіться, ми переходимо в «епоху термінаторів». От у нас офіційно вже відбувся бій безпілотників: тобто російський дрон на наземній базі (гусеничному ходу) вів вогонь по наших позиціях з АГС — ворог керував ним дистанційно. І його знищує наш FPV-дрон.
Тобто ми можемо говорити про те, що далі триватимуть перегони озброєння. Ми переходимо на етап протиборства навіть не піхоти, а у сфері радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки і засобах ураження у вигляді безпілотних систем. Ми бачимо, що у нас є успіх в розвитку надводних дронів, незабаром з’являться й підводні. А можливо, вони вже існують…
Наступний етап буде космос. Бойові дії набиратимуть багатодоменності — максимально будуть застосовуватися саме дрони. І перемога буде на боці того, хто зможе якомога швидше адаптуватися під ці зміни у веденні війни.
— Ви думаєте, перемога стоїть за розвитком безпілотних систем?
— Ні, дрони дронами, але територія буде вважатись нашою лише тоді, коли там буде наш солдат.
На даний час у нас в бригаді система побудована так, що все, що ми маємо на озброєнні — все працює на солдата. Щоб він тримав позицію, щоб ми контролювали оцей невеликий шматок української землі.
— Як ви вважаєте, наскільки висока вірогідність, що росія застосує ядерну зброю?
— Якщо вони її застосують, це буде початок кінця. На кожну дію є протидія. Якщо путін вважає, у нього буде якась безпосередня перевага через це, він помиляється, оскільки такою ж ядерною тріадою володіють й інші держави, зокрема, Британія, Сполучені Штати.
— Ця війна триватиме довго. Гостро постає питання мобілізації, ухилянтів тощо. На вашу думку, як потрібно діяти владі, що робити суспільству, аби наше військо не втратило боєздатності, а Україна — землі? Що треба робити, щоб згодом росія боялася дивитися в наш бік?
— Нам треба починати безпосередньо роботу з людьми. На мою думку, ми багато втратили за останні 30 років, саме в ідеологічній роботі маємо великий пробіл. Треба виправляти отой штучно створений конфлікт між сходом і заходом України. Треба виводити мовне питання з політичної площини, адже мова — це основа державності! Треба працювати з молоддю — виліплювати справжніх патріотів, поки їхній розум м’який, як пластилін.
— Мілітаризувати молодь ми теж мусимо? Чи не уподібнимося ми росіянам, які з пелюшок навчають дітей бачити ворогів у всьому світі та брязкати зброєю?
— Я прибічник того, що в дітей повинно бути дитинство. А вже підлітки повинні вчитися поводженню зі зброєю. Вважаю, що нам частково треба переймати досвід Ізраїлю, коли за першим сигналом всі — і чоловіки, і жінки — стають до строю зі зброєю. Але ви ж розумієте, щоб стати до цього строю, треба вміти тією зброєю користуватися… Повинна існувати якісна підготовка резервістів, різноманітні збори з мілітарним ухилом.
— Пане Максиме, дякую за розмову!
Про стандарти НАТО у війську, економію боєприпасів та проведення After Action Review: інтерв’ю АрміяInform з комбригом «Хартії»
