Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Полковник Максим Голубок вивчав оперативне мистецтво, так би мовити, в теорії, будучи викладачем одного з військових вишів.
Але з перших хвилин широкомасштабного вторгнення московитів на територію України офіцер вирішив, що просто зобов’язаний реалізовувати всі свої знання і вміння на полі бою.
Кореспондентка АрміяInform зустрілася з Максимом Голубком на командному пункті бригади НГУ «Хартія».
Говорили про руйнівну тактику росіян та чому агресорам не вдалося захопити Харків у перші дні великої війни, російське ІПСО, перегони озброєння та його вплив на подальше ведення бойових дій.
— Пане Максиме, я знаю, що в минулому ви — викладач. Розкажіть, де і якій дисципліні навчали своїх слухачів?
— Так, до широкомасштабного вторгнення я був заступником начальника кафедри оперативного мистецтва Національної академії Національної гвардії України. Я — кандидат військових наук, доцент.
— А можна коротко розповісти про вашу службу? Як вийшло, що ви одягнули український однострій?
— Я професійно займався спортом. Усім спортсменам, які на той час підлягали призову на службу, було запропоновано дві локації, які можна було вибрати. Одна з них — це військовий виш. Я обрав Національну гвардію. Вступив до Харківського військового інституту. Згодом його було реформовано в Харківську академію Національної гвардії України.
— Яку посаду обійняли після навчання?
— Я закінчив навчання із золотою медаллю, і тоді була потреба в офіцерах, які б займалися з курсантами, тож мене залишили в Академії. Спочатку став командиром навчального підрозділу, потім курсу. Згодом закінчив магістратуру і перейшов до викладацької діяльності — вже безпосередньо займався підготовкою підрозділів спеціального призначення НГУ МВС України. Далі — написання кандидатської…
— А яка тема наукової роботи?
— Не можу сказати. Вона закрита.
— Пане Максиме, а наскільки ви змогли свої теоретичні знання втілити тут, на передовій?
— Щойно розпочалося широкомасштабне вторгнення, я пішов на фронт. Тому що вважав, що просто зобов’язаний всі свої знання і вміння реалізовувати зараз і тут, а не десь в тилу на папері.
Спочатку я обійняв посаду начальника розвідки в Штабі оборони Харкова, оскільки довгий час займався розвідувальною практикою. Потім був начальником розвідки угруповання військ «Харків». Згодом за таким же напрямом потрапив в тактичну групу «Карпати», яка тримала фронт в Соледарі та Бахмуті.
Звичайно, ті знання і досвід оперативної роботи, які я маю, допомагають нині на практиці та спрощують деякі робочі питання.
— Як ви оцінювали угруповання військ противника, які зайшли на територію Харківщини 24 лютого 2024 року? Та кількість російських підрозділів становила небезпеку безпосередньо Харкову?
— Небезпека була, адже в Харківській області на той час залишався дуже малий комплект наших військ. І всі підрозділи, які тут перебували, — бригади ЗСУ, НГУ, Нацполіція, ГУР, добровольці і тероборона, курсанти військових вишів — протистояли противнику, який суттєво переважав, дуже самовіддано. Тому росіяни не виконали вже перше завдання — не змогли оточити місто. Саме тому перейшли до терору, намагаючись знищенням певних районів Харкова тиснути на населення. Частина людей, звичайно, виїхала. А решта, яка тоді залишилася, працювали на перемогу — дрібний бізнес, комунальники, невеликі підприємства. Харків вистояв тільки за рахунок того, що люди, які залишилися в місті, бачили, що тут є українська влада, присутні військові, дотримується громадський порядок.
— Як ви вважаєте, все ж таки росіяни володіли інформацією, що Харків на той момент був ослаблений через відсутність необхідної кількості військ?
— Так, всі полонені, яких ми брали, розповідали, що чекали, як їх тут будуть зустрічати з квітами і хлібом-сіллю, що їм лише треба звільнити місто, яке «в жаху тримають націоналістичні батальйони».
Ну а коли вони побачили, що все йде не за планом, почали бити по житловій і критичній інфраструктурі. Їхнім завданням було залякати людей, змусити піднімати бунти проти влади та вимагати переговорів. І водночас з ІПСО цей наратив частково працює.
— Наскільки наш ворог сильний? Чи «робить» він роботу над помилками, змінюючи щось в тактиці ведення бою?
— Треба зауважити, що противник дуже динамічний щодо ведення бою. Він завжди адаптується — йому дозволяє і людський ресурс, військово-промисловий комплекс.
Наші українські спецслужби, які завдають ударів зараз по території росії, намагаються зменшити потенціали щодо забезпечення складових їхніх ВПК. Але обсяги і масштаби противника все одно перебільшують наші.
Вони постійно рухаються — обирають тактику, працюють, потім бачать, що ми плюс-мінус адаптувалися, і знову починають щось змінювати — не кардинально, лише зміщують якійсь локальні удари. Ми називаємо це «Принцип води» — тобто вода набирається, десь починає текти, і саме туди направляється головний удар, аби збільшити оце «протікання».
— Пане Максиме, ви вивчали мистецтво ведення війни в теорії… Чи нині, під час російсько-української війни, з’явилося щось таке, що не було реалізовано на папері, таке, чого ще не відбувалося в історії війн?
— Ну дивіться, ми переходимо в «епоху термінаторів». От у нас офіційно вже відбувся бій безпілотників: тобто російський дрон на наземній базі (гусеничному ходу) вів вогонь по наших позиціях з АГС — ворог керував ним дистанційно. І його знищує наш FPV-дрон.
Тобто ми можемо говорити про те, що далі триватимуть перегони озброєння. Ми переходимо на етап протиборства навіть не піхоти, а у сфері радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки і засобах ураження у вигляді безпілотних систем. Ми бачимо, що у нас є успіх в розвитку надводних дронів, незабаром з’являться й підводні. А можливо, вони вже існують…
Наступний етап буде космос. Бойові дії набиратимуть багатодоменності — максимально будуть застосовуватися саме дрони. І перемога буде на боці того, хто зможе якомога швидше адаптуватися під ці зміни у веденні війни.
— Ви думаєте, перемога стоїть за розвитком безпілотних систем?
— Ні, дрони дронами, але територія буде вважатись нашою лише тоді, коли там буде наш солдат.
На даний час у нас в бригаді система побудована так, що все, що ми маємо на озброєнні — все працює на солдата. Щоб він тримав позицію, щоб ми контролювали оцей невеликий шматок української землі.
— Як ви вважаєте, наскільки висока вірогідність, що росія застосує ядерну зброю?
— Якщо вони її застосують, це буде початок кінця. На кожну дію є протидія. Якщо путін вважає, у нього буде якась безпосередня перевага через це, він помиляється, оскільки такою ж ядерною тріадою володіють й інші держави, зокрема, Британія, Сполучені Штати.
— Ця війна триватиме довго. Гостро постає питання мобілізації, ухилянтів тощо. На вашу думку, як потрібно діяти владі, що робити суспільству, аби наше військо не втратило боєздатності, а Україна — землі? Що треба робити, щоб згодом росія боялася дивитися в наш бік?
— Нам треба починати безпосередньо роботу з людьми. На мою думку, ми багато втратили за останні 30 років, саме в ідеологічній роботі маємо великий пробіл. Треба виправляти отой штучно створений конфлікт між сходом і заходом України. Треба виводити мовне питання з політичної площини, адже мова — це основа державності! Треба працювати з молоддю — виліплювати справжніх патріотів, поки їхній розум м’який, як пластилін.
— Мілітаризувати молодь ми теж мусимо? Чи не уподібнимося ми росіянам, які з пелюшок навчають дітей бачити ворогів у всьому світі та брязкати зброєю?
— Я прибічник того, що в дітей повинно бути дитинство. А вже підлітки повинні вчитися поводженню зі зброєю. Вважаю, що нам частково треба переймати досвід Ізраїлю, коли за першим сигналом всі — і чоловіки, і жінки — стають до строю зі зброєю. Але ви ж розумієте, щоб стати до цього строю, треба вміти тією зброєю користуватися… Повинна існувати якісна підготовка резервістів, різноманітні збори з мілітарним ухилом.
— Пане Максиме, дякую за розмову!
Про стандарти НАТО у війську, економію боєприпасів та проведення After Action Review: інтерв’ю АрміяInform з комбригом «Хартії»
