Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Про Максима авторка матеріалу дізналася від бойового медика «Балу». Чоловік захоплювався силою волі побратима: поранений з майже відірваною кінцівкою не видав жодного стогону.
А поки йому надавали допомогу, палив, жартував і посміхався. Тому кореспондентка АрміяInform не втратила шансу познайомитися з колишнім тероборонівцем…
До «великої» війни Макс працював будівельником — мав свою бригаду, за кілька місяців до великої російської навали в подружжя народився син.
Вже в перші дні російського вторгнення чоловік почав шукати можливість вступити до лав українського війська, але через відсутність бойового досвіду йому всюди відмовляли.
В березні 2022-го він побачив оголошення, що формується нова бригада тероборони. А вже наступного дня одягнув український однострій — спочатку обійняв посаду, водія, потім стрільця. Згодом Максим опанував і снайперську справу…
Ділиться, що військовій справі доводилося навчатися експромтом: вдень і вночі, на вулиці і по підвалах між чергуваннями на постах — північний сусід, який вдерся з війною в Україну, не чекав, намагаючись захопити і знищити якомога більше територій нашої держави.
Вже навесні тероборонівці, придані в підпорядкування окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, брали участь у звільненні селища Кутузівка та прикордонного населеного пункту Тернова, що на Харківщині.
Бойове хрещення для Макса та багатьох його побратимів відбулося саме там, в Терновій. 11 травня 2022 року українські підрозділи зайняли одну з вулиць, решта селища знаходилась під контролем орків.
Максим згадує, що росіяни вдавалися до різних хитрощів, аби завдати якомога більше шкоди українським підрозділам: намагалися заманювати добровольців, багато з яких не мали воєнного досвіду, в пастки та розстрілювали, намагалися проникнути на позиції, одягнувши український піксель.
— Їх було близько 80 осіб, нас — десь 250… Але то були професійні військові, а ми — «шалопаї», які буквально пару місяців, як взяли до рук зброю. Було страшно, було боляче, але точно не було соромно, адже ми врешті-решт закріпилися і «вичавили» звідти ворога — попри шалену роботу їхньої авіації, танків та арти, — згадує чоловік.
Після звільнення Харківщини батальйон під керівництвом комбата на псевдо «Іспанець», де проходив службу Максим, отримав команду висунутися на Донеччину. Завданням було вибити окупантів поблизу населеного пункту Іванівське, які, скориставшись низькою температурою, перетнули водойму і вклинилися в оборону наших військ.
Початок лютого 2023 року був холодним — подекуди морози опускалися до мінус двадцяти, тому окопатися нормально було важко: окопи, які розташовувалися на відкритій місцевості, були не глибше за 1 м, а відстань до ворога — близько 120 метрів.
Аби військові могли побудувати хоч-якісь укриття, «Іспанець» віддав наказ підвозити будівельні матеріали вночі. Самоскид вривався на позиції, скидав вантаж та швидко їхав назад.
— Напроти нас стояли «вагнерівці». Вони по кілька разів на день намагалися штурмувати. Але згодом ситуація змінилася — десь через два тижні хлопці «навчили» їх дуже швидко пересуватися під вогнем, через місяць неозброєним оком їх майже не бачили. Лише навколо лежали заморожені тіла тих, хто мав необережність взяти участь в їх «м’ясних штурмах», — згадує теробороновець.
А Максим на той момент вже служив в розвідувальному підрозділі. Ділиться, що він разом з побратимами «дошкуляли» ворогові в тилу. Як само — воліє не розповідати…
На початку квітня 2023 року харківські тероборонівці зайняли оборону поблизу залізниці по лінії елеватора в Бахмуті. Максим згадує, що заходили до міста вони складно і з втратами, оскільки ворог тримав під’їзди до нього під вогневим контролем із трьох напрямків. В самому місті-фортеці розвідувальний підрозділ заводив побратимів безпосередньо на позиції, обираючи найбільш безпечні шляхи.
— Крім постійних штурмів, по нас постійно працювала російська арта і авіація. Щойно ми займемо позицію в якомусь будинку, за пару днів її розносили вщент. Але й ми «покрошили» орків величезну кількість, — згадує чоловік.
Але через перевагу в живій силі і озброєнні, противник продовжував наступ, поступово займаючи квартал за кварталом міста. «Вилазки» розвідки тероборонівців ставали все рідше. Тепер здебільшого Максим виконував обов’язки оператора АГС.
— Коли міняли людей на позиціях, я прикривав їх з гранатамету, поки ті вантажились до автівки. Був випадок, коли хлопців завалило в підвалі, я працював по противнику, поки їх діставали з-під завалів.
24 квітня 2023 року, коли Максим дістав поранення, він перебував на одній з позицій. Близько 12-ї години почав працювати танк противника. Кожен його постріл лягав все ближче, але й змінювати місце перебування вже не було можливості — росіяни на той момент напівоточили українські підрозділи.
Четвертий ворожий снаряд поцілив в дерево поряд з Максимом — це і врятувало життя військового: ствол прийняв на себе основний удар. Але кілька малих скалків влучили в АГС — його «барабан» розірвало, пошкодивши руку, обличчя теробороновця, та вирвавши колінний суглоб правої ноги.
— Я зміг заповзти до укриття, хлопці надали необхідну допомогу. До точки евакуації тягнули мене на якійсь двері — години десь півтори, оскільки орки крили нас з чого тільки могли. Мої «ноші» були такі важкі, що побратим, ледве дотягнувши мене до «стабіку», втратив свідомість…
Під шаленими обстрілами звичайним пікапом пораненого теробороновця доправили у шпиталь в Дружківці. Аби хоч якось зафіксувати травмовану кінцівку, закріпили її за допомогою звичайного шуруповерту. Без наркозу… Без знеболювальних…
А далі була низка операцій на нозі та з пересадки шкіри. Тепер Максим пересувається з милицею, адже кінцівка через відсутність колінного суглобу не згинається.
Військово-лікарською комісією чоловік визнаний непридатним для проходження військової служби… Але попри постійний біль в кінцівці, позитиву він не втрачає. Каже, є для кого жити і є чому радіти — нещодавно в родині народилася друга дитина, татусина донечка…
«Командир каже, що подарував мене начмеду» — історія бойового медика «Балу»
Фото з архіву героя і батальйону ТрО
