Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Бути максимально корисним Україні під час воєнного лихоліття — таким є життєве кредо народного артиста України Тараса Компаніченка — кобзаря, бандуриста і лірника, очільника гурту «Хорея Козацька», а нині військовослужбовця 241-ї бригади територіальної оборони Києва.
Міркуваннями про те, що б він порадив усім тим, хто вагається вступати до лав Збройних Сил України, митець поділився з АрміяInform.
Головне прагнення — бути максимально корисним й ефективним
Найголовніша думка, яка бентежить і часом навіть гризе митця — це думка про те, чи є він тут і зараз найбільш ефективним і максимально корисним для України. З нею він засинає і прокидається, докладаючи всіх зусиль для того, щоб працювати для наближення спільної української перемоги.
— У цій думці немає жодного патосу, служба направду буває дуже повсякденною, рутинною. Це не лише геройство, а насамперед виконання свого обов’язку з максимально досяжною ретельністю й можливістю якнайповніше використати свої знання й уміння, — пояснює Тарас Компаніченко.
Військовий тішиться, що його, як він каже, «використовують за призначенням». Нині митця долучили до капеланської служби бригади, де він виконує як прямі, так і суміжні обов’язки, пов’язані з національно-патріотичною підготовкою.
Підготовка рекрутів — ґрунтовна й усебічна
— Читаю лекції в навчальних центрах, де ми готуємо рекрутів до присяги. Як викладач добре бачу, що нині навчання новобранців — це не просто короткий формальний курс, а серйозне всебічне опанування всіх базових потрібних військовому знань. Це вогнева підготовка, топографія, картографія, зв’язок, такмед, правничі питання…
Після інтенсивного навчання рекрути стають повноцінними військовими, яких, подібно до самого Тараса Компаніченка, залучають насамперед до виконання тих завдань, для яких вони мають найкращі здібності та підготовку з урахуванням попередньої цивільної освіти й досвіду.
— Мій внесок в їхню підготовку — лекції з національно-патріотичної підготовки, з історії та культури України. Це надзвичайно важливі та обширні теми, як, наприклад, історія Української революції 1917–1921 років та подальша визвольна боротьба за самостійну вільну Україну. Або раніші приклади боротьби з московитами — битви 1173 року під Вишгородом, 1514 року під Оршею, 1657 року під Конотопом, — розповідає Тарас.
Найкраща мотивація — змога власноруч торкнутись минулого
На свої заняття Тарас Компаніченко приносить живі свідчення української історії з власної колекції — рукописи, раритетні видання, музичні інструменти. Вони упевнюють слухачів у глибоко задавнених коренях українського народу.
— Це рукописи і видання доби українського національного відродження кінця XIX — початку ХХ століття. Наприклад, виданий 1906 року четвертий том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, «Каяла» Богдана Лепкого з ілюстраціями Олени Кульчицької чи «Богдан Хмельницький» Михайла Старицького, — перелічує митець.
З особливою теплотою згадує він бандуру козака Дієвої армії Української Народної Республіки Костя Місевича. Цей музичний інструмент, якому понад століття, досі в ужитку — його можна не лише побачити чи торкнутися, але й заграти на ньому.
— Коли я приношу ці артефакти на лекції, то бійці можуть помацати їх, відкрити, подивитися на прості переконливі свідчення, що ми, українці, були в минулому, що наші попередники вже тоді прагнули бути і були повноцінною українською нацією з розвиненою наукою, з високою культурою, — наголошує Тарас Компаніченко.
Надихає і зобов’язує сила духу хлопців та дівчат на передовій
— Відтоді як росіян відігнали від Києва, я нечасто бував на передовій, заледве кілька разів, — зазначає Тарас. — То були різні передові — на Сумщині, під Куп’янськом… Але мене завжди надихає та сила духу, якою сповнені там наші хлопці та дівчата.
Він розповідає, що постійно слідкує за кількома своїми друзями і знайомими — тими митцями, які зараз воюють проти російських окупантів на «нулі». Серед них Ярина Чорногуз, Олексій Бик, Сергій Пантюк та інші.
Їхня сила духу та безстрашність надихають й одночасно зобов’язують бути подібним до них і тут, в тилу, робити все можливе для наближення перемоги.
— Саме завдяки таким людям ми маємо змогу робити те, що вміємо найкраще. Можемо зосередитись на тому, щоб принести найбільшу користь українському народу, — зазначає музикант.
Не змарнувати ані хвилини, пам’ятаючи про подвиг захисників
Тарас Компаніченко переконаний, що героїзм великих сучасників покладає на нас усіх надзвичайну відповідальність. Незмірно високою ціною, яку щодень платять бійці на передовій, вони дають нам змогу працювати задля України.
— Ми не можемо марнувати час на даремне, коли хтось у цей час стоїть на передній лінії. Ти мусиш бути максимально працьовитим, максимально відповідально ставитись до часу, щоб не проциндрювати його на якісь порожні, несуттєві речі, — переконаний митець.
Саме тому кожен вчинок, кожна дія мають зараз виконуватися з найбільшою самовіддачею, адже вони є можливими саме тому, що за нашу змогу їх зробити захисники України на передовій віддають найцінніше, що мають — власне життя.
Здолати страх заради любові, бо «своїх шляхів звідсіль ні в кого з нас нема»
Водночас, користаючи з того великого дару, що дали нам побратими на передній лінії, слід пам’ятати, що ми повинні замінити їх, коли вони знесиляться, чи заступити, якщо вони впадуть.
— Нам усім необхідно вчитися й готуватися, — наголошує Тарас Компаніченко, — бо своїх шляхів звідсіль ні в кого з нас нема — ми не можемо й не маємо жодного права втекти, сховатися, пересидіти чи перечекати.
Він твердо упевнений, що ми всі відповідальні за майбутнє України і можливість жити на власній землі українцями.
— Ми маємо бути і боротись тут, а не поневірятися й тікати у засвіти, шукаючи десь там якоїсь нової України, бо тоді тут буде якась область російської федерації, де немає права бути українцем. Тому ми всі разом повинні стати в одну лаву і здолати страх заради любові до найціннішого й найсвятішого, що ми маємо.
Правильний вибір — зробити крок назустріч
Усім, хто донині вагається, чи варто долучитись до лав Сил оборони України, Тарас Компаніченко радить зробити крок назустріч, подібно до того, як вчинив він та обидва його сини.
Старший син музиканта, якому 25 років, вже служить. Молодшому 23 роки і він так само вже зголосився до війська і проходить ВЛК у Фастові. Для них обох це був свідомий добровільний вибір, хоча за віком вони не підлягали мобілізації.
— Це був вибір здолати свій страх, не чекаючи, коли тебе покличуть до війська, — зазначає Тарас Компаніченко. — У них ще була змога чекати, однак вони зробили крок назустріч. Саме це слід зробити всім, хто ще вагається, бо «своїх шляхів звідсіль ні в кого з нас нема», — повторює він.
Перемогти і вижити заради України
Музикант ділиться своїми природніми страхами за синів, за їхнє життя. Однак, упевнений він, вони зробили той єдиний правильний вибір, який мусили, бо їхній моральний компас не схибив.
Тарас Компаніченко переконаний, що головне завдання захисників України — знищити якомога більше окупантів і прогнати їх геть, але самим обов’язково вціліти, щоб продовжити життя українського народу на українській землі.
«Сяє небо, гра земля, йдемо в бій на москаля!»: гість АрміяInform кобзар Тарас Компаніченко
— Нам потрібно так будувати нашу стратегію і тактику, щоб якомога більше загинуло окупантів, а в нас якомога більше вціліло, тому що нам потрібно буде, щоб наш рід уцілів, щоб народ був, нація жила, щоб було кому будувати Україну, — наголошує він.
